Він звернув лівобіч і подався до берега. Піднімався дедалі вище і вище, зупиняючись час від часу, щоб перепочити і призвичаїтися до зміни тиску.
Випірнув у районі пляжу. Тут, як завжди, було людно, гамірно. Ген швиденько пройшов у роздягалку, здав спорядження.
Відразу за пляжем починався ліс. Тридцятиметрові рівні стовбури швидкоросту, здавалося, черкали верхівками швидкоплинні хмарки, поміж ними пнулися вгору й собі молоденькі саджанці, зеленіла густа трава. Верхів’я швидкоросту гуло під легким вітерцем рівно, неквапливо. Чим далі заглиблювався Ген у ліс, тим глибше проймав його душу той рівний, спокійний шум верховіть.
Ти рідко сидів біля води, Ген, ти вперше в цьому лісі, хоча виріс він не без твоїх зусиль. А хоч і бував на березі, не звертав уваги на хвилі, на шум, з якими розбиваються вони і знову набігають. Ти не вмієш слухати океан, просто так — слухати. Ти не вмієш слухати ліс. А вони бувають корисніші за найзапекліші, найгостріші дискусії, вони бувають мудріші від наймудріших книг. Тільки треба вміти, треба навчитися віддатися їм сповна. Ні, ні, вони не підкажуть тобі геніальних ідей, думок. Вони просто допоможуть тобі розібратися в тому, що маєш на серці, на душі. Розібратися і зважити. У чомусь розчаруватися, щось відкинути, а в дечому міцно утвердитися. Вони — і море, і ліс, і вся стихія, що оточує тебе, — великі цілителі. І цінителі. Не можна мати стихію тільки за об’єкт для експерименту, не можна.
Ген зупинився біля могутнього жовтогарячого стовбура швидкоросту, прихилився до нього спиною і усміхнувся своїм думкам. Якась стара-престара наївність лізе в голову. Злитися з природою, розчинитися хоч на мить Як це називається — пантеїзм? Наївно. А може, не так уже й наївно? Га? Він пізнав саму суть живого. Він не слабший за стихію, бо може сам відтворити найсокровенніші її процеси. Він може дати життя матерії. І все ж… І все ж, треба визнати, ці стовбури прекрасні, і небо над ними чудове, і шумить верховіття звабливо, і все те дає насолоду, яку ні з чим не зрівняєш.
З-за куща вийшла сніжно-біла коза з двома козенятами. Мати перша помітила людину і шанобливо, без остраху, а просто з делікатності зупинилася. Козенята підстрибом гайнули довкола стовбура, навколо Гена. Він присів навпочіпки. Одне козеня стрибнуло йому на коліна, тицьнулося своїми вологими губами в шорстку неголену щоку. Він обережно гладив його, відчуваючи долонею кожну шерстинку. І не знати чому очі його зволожились, і ті незримі, але відчутні вузлуваті пута, що тисли серце, попустилися, розслабли.
Коза підкралася до нього ззаду, легенько тицьнула рогами в сідниці, і Ген повалився набік.
— Ах ти ж така! — він розсміявся, підскочив і погнався за козою.
Та вибрикувала між кущів, між ногами в нього плуталися козенята. Він захекався, він сміявся. Він реготав. Ну й здивувалися б ельдорадці, якби побачили ці біганки. Вони гасали між стовбурів, кущів, перескакували через рівчаки зрошення, поки захеканий доктор біології не зачепився ногами за корч і розпластався на траві. Він лежав і переводив важко подих. Він уткнувся лицем у траву і відчував її терпкувато-солодкий запах. А коли підвів голову, побачив серйозні очі недавньої пустунки. Коза уважно-уважно придивлялася до нього, ніби хотіла пересвідчитися, чи не завдав собі шкоди. Рожеві обідки довкола зіниць, очима не кліпне. Ну, що ти скажеш про такі очі, докторе біології? Ти можеш сказати: вони не переобтяжені інформацією. Більше ти нічого не скажеш, бо ти невіглас, докторе біології. Але стривай, стривай… Десь щось подібне ти вже бачив! Кинь, облиш — що за дикі асоціації! Але ж так! У тих очах світилися подібні лагідність і співчуття. Ген обхопив руками ноги, сперся підборіддям на коліна…
— Па-де-Па слухає, — мелодійно обізвалася трубка радіотелефону.
— Гарного вам настрою, Па-де-Па! З вами розмовляє Ген, доктор Ген.
— Ах, це ви! Обізвалися нарешті! Куди ж ви зникли? Я вже думала, забули. Гарного й вам настрою! Чому ж ви мовчите? У вас якісь неприємності? Докторе?..