То чому ж все-таки Панько Федорович заплющив очі, то чому все-таки у нього препаскудний настрій? Які думи важко обсіли йому голову, що змушений підперти її обома руками?
Ах, звідки мені знати? Я ж не Мессінг.
Тим часом за перегородкою дзенькнуло відро, почулося вдоволене хоркання, заплюскотіла вода. Семен Михайлович Купчик, єдиний підлеглий Галасуна, напував двох кляч, тяглову силу приймального пункту. І хоча я не Мессінг, та осмілюсь твердити, що в голові Галасуна роїлося цієї хвилини таке: «Приплентався працівничок! Коні ситі б’ють копитами! А колись же їздив я і на газику, і на «Побєді», і навіть на «Волзі»… Е-е-ех! Як у тій пісні… Ти машина, ой ти железна, куди милого завезла? Ге-е-е-ей, ю-ха-ха-ха!.. М-да, далеченько завезла… Завезла та й викинула непоштиво на вибої, у цей кювет, у цей рівчак, у цю канаву, у яму оцю і списали, за борт викинули! Не відповідаю новим умовам! Хе! А тоді, а всю жизнь відповідав?! А тепер — ганчір’я збирати, бомажки з помийниць пакувати! Ой машина, ой ти желєзна!!!»
Одне слово, на Панька Федоровича навалився черговий жорстокий приступ керівної ностальгії. Тут і Мессінгом не треба бути.
У дворі переможно загриміли пом’яті відра, труби, іржаві бильця колись грандіозних, на дві персони ліжок, продірявлені чайники, каструлі. Невгамовні школярі ознаменували початок четвертої чверті учбового року і весни дружною здачею металолому.
Панько Федорович міцно притис долонями вуха — здавалося, то йому на душу, на серце, на голову звалюють і звалюють іржавий непотріб. Так він сидів довго-довго, а коли звільнив вуха і розплющив очі, то побачив перед себе Купчика з пожмаканим папірцем у руці. Панько Федорович миттю шаснув рукою у спідню кишеню піджака і, болісно морщачись, закочуючи очі, видобув звідти скляну трубочку з валідолом…
Не лякайся, читачу, наш герой не вріже дуба на перших сторінках повісті. Це аж ніяк не влаштувало б мене. Крім того, можу по секрету повідомити: у Панька Федоровича серце — як у вола. Не болить і ніколи не боліло. Просто в нього таке переконання, таке уявлення, що відповідальний працівник не має права з’являтися на роботу без валідолу. Несолідно. Небезпечно. І хоча сам він давно вже не відповідальний — з валідолом не розлучається.
Семен Михайлович поштиво вичекав, поки зав відкоркував трубочку, дістав таблетку, поклав її під язик і заплющив очі святого великомученика. Символічний номенклатурний ритуал було здійснено. Семен Михайлович мовив:
— Дозвольте, товаришу зав?
Зав застогнав так, ніби його ось-ось доконає інфаркт, а по народному — розрив серця. Але приймальника утильсировини те аж ніяк не збентежило. Він поклав папірець на стіл і обережно розгладив його запацьореними руками.
— Ось, товаришу зав, гляньте!
— О-о-о! — басовито застогнав Галасун і раптом зайшовся високим-високим фальцетом: — Прийми! Прийми, кажу тобі! Хтось пользувався, а ти мені на стіл! На служебний стіл!
Згорблений Купчик не виявив жодної ознаки переляку. Його зморшкувате лице, лице життєрадісного блазня з мандрівного цирку, корчилося в гамованій усмішці, горбатий ніс переломився надвоє. Задоволено потер руками поли заяложеної куфайчини, яку не знімав і влітку.
— Ч-ч-ч, товаришу зав, ч-ч-ч, — застережливо підніс догори вказівного пальця. — І зовсім даремно ви гробите свою нєрвну систему, яка і вам, і государству ще знадобиться, їй-богу, знадобиться! І ніхто нею не пользувався, бо це, повірте кадровому утильнику, не папірець, а папірус, себто, я хотів сказати, пергамент. Цей матеріал на такі потреби не годиться. Пацани газетки принесли, те і се, дивлюся, а там у цвілій книжечці ця штучка. Ви тільки гляньте! О! Бачите? Африка. А тут Іспанія. А ось тут, осьо-сьо — що тут, питаю вас, товаришу зав?
Галасун мовчав, лупаючи очима то на папірець, то на Купчика.
— А тут, товаришу зав, ось, недалечко від Азорських островів, — Ельдорадо! Ель-до-ра-до! Що?! Невже ніколи не чули? Та ну?! Не государство, а казка! Тьма-тьмуща золота. Ну?!