— Зачекайте! Чекайте мого розпорядження. Зрозуміли?
— Зрозумів. Відстань до апарата 18,5 кілометра…
— Апарат типу вертоліт над колишнім космодромом! — доповіли Семирозуму з комплексу за п’ятнадцять хвилин.
Він витер носовичком лоба, глянув на човен. От-от пристане.
— Відновлюйте поле, — розпорядився Семирозум і сунув радіотелефон в кишеню.
Човен заскреготав днищем по самородках. Галасун поправив кашкета на голові, обійшов, тримаючись за поручні, будку і зіскочив на пісок. Слідом за ним зійшов на берег і юнга. З натовпу до них попростувало четверо — Семирозум, Геродотіус, Тау, Ізоль-Гол. Семирозум легенько вклонився мандрівникам, мовив:
— З благополучним прибуттям на острів Ельдорадо, вельмишановні добродії! Хорошого вам настрою!
— Галасун Пантелеймон Федорович, — дмучись, для поважності, відрекомендувався капітан.
З животом він почував себе певніше. Тепер йому якось бракувало потрібної ваги.
— Купчик Семен Михайлович, — визирнув з-за спини капітана юнга і поправив на плечі ремінець фотоапарата.
Галасун пом’явся і поліз в задню кишеню байкових штанів за паспортом, але в цю мить оркестр гримнув марш, а з натовпу на прибулих посипалися квіти. Четверо ельдорадців плескали дружньо мореходів по плечах, тулилися лобами до їхніх лобів. Коли ажіотаж трохи влігся, Галасун досить суворим тоном запитав:
— Скажіть, хто у вас тут старший?
Семирозум здвигнув плечима:
— Найстарший серед нас ось цей добродій.
Галасун недовірливо зміряв поглядом Тау. Семирозум перехопив той погляд і додав:
— Старший за віком. А всі ми — члени Комісії.
Останнє слово неприємно різонуло слух аргонавтів.
Купчик знову заховався за спину капітана, а в Панька Федоровича нервово затіпалася ліва щока — слово «комісія» завжди викликало в нього неприємні асоціації. Тепер він таки витяг з кишені потріпаний, просякнутий морською сіллю паспорт. Без документів з комісією не порозумієшся.
— Ось! Все в порядку. Безсрочний, прописка київська, постійна!
— Дуже добре, добродію, дуже добре, — відвів Семирозум руку з паспортом, — гостям насамперед необхідно перепочити з дороги. Розступіться, дайте дорогу. Ходімо, шановні добродії, ходімо!
Тієї миті, коли човен врізався носом в пісок бухти Дельфінів, а якщо вже казати точно, о 10-й годині за місцевим часом, вертоліт з номером СХ-2104-Т торкнувся колесами плит колишнього ельдорадського космодрому. Спочатку пілот нічого не міг розгледіти путньо і чекав, поки вляжеться пил, звихрений лопастями гвинта. Потому він зсунув на високого лоба захисні окуляри. Йому можна було б дати не більше сорока років. Засмагла шкіра туго обтягувала опуклий лоб, випнуті вилиці, а очі з-під густих брів світилися молодо і зірко. Та уважніше придивившись, можна було б помітити: шкіра, хоч і балувана регулярним масажем, вже взялася брижами попід очима і побіля уст, а коротко острижене шорстке волосся на голові, квадратенька борідка і брови пофарбовані в чорний колір, аби приховати сивину. Насправді пілоту нещодавно сповнилося шістдесят. Він з подивом розглядав дивовижної форми ракети на космодромі — ті стоять сторчма, а ті лежать. Ген по краях злітного майданчика тягнуться складські приміщення, височать установки, дуже схожі на радари.
— Хо-хо! Ми, здається, потрапили на військову базу. Тільки досить дивно — жодної живої душі! І ця тиша… Щось надто вже засекречена і законспірована. Ти тільки глянь, Лі!
Супутниця пілота, гарненька шатенка з кирпатеньким носом і м’яким волоссям, що вільно спадало на оголені плечі, вдавано по-дитячому кліпнула довгими віями, байдуже повела очима.
— Що? Нас чекають якісь формальності? Так, Стенлі?
— О Ліліан! Відколи ти зі мною, не можеш скаржитися на формальності і незручності. І ніколи не будеш скаржитися. Це кажу тобі я, Стенлі Хар. А моє слово щось та важить на цій планеті! Цікаво все-таки, куди ми потрапили. Не зовсім до вподоби це безлюддя, ця тиша. Може, нам, нарешті, поталанило знайти куточок, де взагалі нікого нема. Це було б взагалі непогано, але… Вийдемо?
Ліліан здвигнула плечима — як хочеш, мовляв. Стенлі спустив на плити легкі сходинки. Він зиркнув на плити і тут же миттю скотився по сходинках вниз.
Ліліан стояла у відчинених дверцятах, вередливо надувши губи.
— Стенлі, подай же руку…
Супутник схилився навпочіпки над плитою, дряпаючи її кінчиком ключа. Він задер голову, але ніби й не помітив Ліліан — її обличчя, її міні-спіднички, з-під якої визирали інтимні предмети жіночого туалету.