— Що ж то за проява, Миколко? Не було нічого — і на тобі — острів? — перепитав Сагайдачний.
— І не питай, батьку, не знаю. Острів увесь золотий, так блищить проти сонця, аж очам боляче. На березі тарелі величезні сторчма стирчать. Теж золоті, тільки не суцільні, а з дірками клинцюватими. Над островом на палях якась чортівня в’ється, а по ній щось довгеньке таке біжить і біжить. А посеред острова могила висока, а на ній башта. Ну, чистісінько така, як наші сторожова — тільки вся золота. І на самісінькому вершечку знову тарелі — тільки менші. А миру на березі тьма тьмуща. І чоловіки, і жінки, і діти… І всі — стидно сказати навіть — без шаровар, а в якихось куцих-куцих штаненятах, а замість очей — скельця чорні…
Козаки так і стовбичили, роззявивши роти, та подив на їхніх обличчях вже не був такий сумний, як попервах. У багатьох жевріла вже в зіницях зухвала смішинка, а Сагайдачний відверто усміхнувся у м’який вус і не втерпів, перебив оповідача: