— Халтурники!
Водій побіг до нього, а слідом за ним подався і я.
— Що сталося, мій володарю?
Дідок набурмосився і заволав, ніби його різали:
— А-а-а, скотина! Зовсім відбилися від рук! Партачите! — і ногою тиць робота в живіт.
— Та заспокойтеся, скажіть, що сталося? — спробував я вгамувати дідуся.
— А ти не лізь! Бачиш — зовсім розсобачилися.
— Та що все — таки сталося?
— Що сталося, що сталося? — невгавав дід. — Прошу кефіру, а він мені — коньяк! — Дід показав на тацю з низкою пластмасових чарок, наповнених коньяком.
Ухопив її і кинув роботу в обличчя. Той мовчки втерся і кинувся до механізму. За мить виструнчився перед дідом:
— Автомат справний, мій володарю. Дозволю собі припустити — ви натискували не ту кнопку.
— Ах ти ж бовдур! Видно, всі свої елементи розгубив! — знову напосів на нього дідок і, поправивши окуляри на носі, додав: — Та чи мені повилазило?! — Підійшов до табло, на якому світилися намальовані телячі язички з хріном, карась у сметані, холодець, салат із помідорів, салат з огірків, курка, сало, молоко, кефір, ряжанка, сметана, ковбаса…
Дід уткнувся сопливим носом у табло. Зрештою підняв руку, що немічно трусилась, і натиснув сухорлявим вказівним пальцем кнопку проти намальованої чарки з коричнюватою рідиною. В нутрощах механізму клацнуло, блимнула сигнальна лампочка, і на прилавок вискочила порція коньяку.
— Ну?! — гнівно озирнувся дід.
Робот ніяково шморгнув носом, а я не втримався:
— Та ви ж, діду, таки підсліпуваті. Дивіться! — відшукав потрібний малюнок і натиснув кнопку.
У механізмі знову клацнуло, привітно підморгнула сигнальна лампочка, і на прилавок вискочив пластмасовий кухлик з кефіром. Дід взяв його, недовірливо підніс до очей і вже майже спокійно пробурчав:
— Завжди вони щось та переплутають, анцихристи… Щоб ви голови собі позвертали, трясця вам у батареї, щоб вам усі контакти повикручувало!..
Тирада обіцяла бути довгою, і я попрямував до під’їзду. Водій перепитав:
— Вас чекати, мій володарю?
Відпустив його і зупинився біля парадного входу. На червоному фоні світлового табло виділялася цифра 18, на зеленому — 332.
Проблема житла, видно, кібертонців не хвилює. У вестибюлі чекав ліфт, та мені вже починав набридати повсюдний сервіс. Глянув на двері двох квартир першого поверху. Над ними світилися червоні таблички. Зійшов на другий. Те ж саме. На третьому обидві квартири вільні, але з цікавості піднявся аж до десятого. Виявилося, займають лише нижні поверхи. Певно, не хочуть занадто утруднювати себе. Сходячи вниз, на одному з поверхів механічно зупинився перед дверима. Вони гостинно розчинились — фотоелемент спрацював. Зайшов.
Комфортабельна квартира з трьох кімнат. Ванна і туалет. Кухні нема. Дві канапи у спальні, низенький стіл та м’які крісла у вітальні. Мене, безумовно, цікавив гардероб. Я не фарисей, я за прогрес, але без штанів все ж не зовсім зручно. Та де там — жодної ганчірки. Не видно ні книжок, ні паперів. У тумбочці кимось забута люлька, трішки тютюну, запальничка, транзистор-сережка. Працює. Безперервно чується скавчання та ґелґіт. І вимикача нема.
Вкутався у витверезницьке простирадло, ліг на канапу і з насолодою запалив.
Плин моїх невтішних і дуже неясних роздумів раптом обірвався, бо матовий квадрат на протилежній стіні засвітився, на ньому з’явилось обличчя стандартного робота.
— Шановні володарі! Шановні володарі! — механічно усміхнувся він, супроводжуючи свої слова енергійними жестами. — Уклінно перепрошую за турботу. Говорить телецентр. Нагадую вам: завтра — неробочий день. Завтра-неробочий день. Карнавал розпочнеться на Центральному майдані імені “Адама” опівдні. На майдані “Адама” опівдні. Прошу не запізнюватися. Для хворих і немічних буде вестися телерепортаж.
Нагадую, шановні володарі, що сьогодні в кінці робочого дня масовий культпохід в Палац духовної культури. Масовий культпохід, масовий культпохід. Для хворих, недолугих і немічних також пропонуємо спеціальний телерепортаж.
На все добре, шановні володарі! На все добре.
Екран згас.
Навіщо диктор так немилосердно розтягував слова? І кому потрібне це нескінченне нагадування? Диваки!
Ох, ця мені робота… Запізнюватися, мабуть, не варто, а то знову потрапиш у штрафники. Коли ж вона у них починається? Вчора прикібертонився десь о першій годині дня… Кілька хвилин пішло на перемовки з роботом, з вождем, дорога зайняла не менше півгодини… Отже, десь о другій дня… Ще маю час. Ага, треба ж вухо проколоти, начепити цю кляту сережку. Чим проколоти? Навіть гвіздка нема. Поламав, канапу, стілець. Клеєні. Нарешті здогадався видобути з крісла пружину, випрямив її і, зціпивши зуби, продірявив праве вухо.