Не знаю, чи є в єврейській мові плюсквамперфект, але в школі вісімнадцятого селища панував, коли ми приїхали в теє селище, цілковитий футурум*. Школу цю – вона міститься в одній кімнаті – наймають батьки в одного з поселенців, і за це вони платять йому сім карбованців на місяць. У школі чотири групи. Наросвіта посилала вчителя на дві групи, але багато було охочих учитися, і вчитель організував ще дві групи. Наросвіта також дала вчителеві по два підручники з кожної науки. І з цим дуалізмом учитель теж не погодився і якось схитрував роздобути по чотири підручники для кожної науки. Платять учителеві два рази протягом кожного півріччя.
Проти такого дуалізму учитель боротися вже не вправився. Одержує він із розрахунку сорока чотирьох карбованців на місяць, а з них тридцять два карбованці посилає своїй сім'ї. Таким чином він проживає в місяць рівно стільки ж карбованців, скільки було апостолів чи скільки не було апостолів.
За цю апостольську пайку він навчає дітей усіх належних наук та, окрім того, єврейської й української мови. Він дуже добре говорить і по-українськи. Про українську мову на єврейських хуторах ще буде пізніше: тепер скажу тільки, що між собою балакають євреї по-українськи, надто діти, а старші частіше по-єврейськи.
У цій школі (а вже смеркло) відбувся, як годиться, знову мітинг. Поселенців (усе старожитні осадчі року з двадцять п'ятого) набилося в хату десятків із двоє. Були й діти, але мовчали й нишком сиділи по кутках.
Розмова була вже не про медпункт, чи допомогу породіллям, чи про дахи та городи, а на зовсім інші теми точилася розмова. Розмова була про «шкоду».
«Що робити з тими, хто випускає худобу на посіви?»
Складали списки, і тих, що випускали худобу, посаджено на п'ять діб під замок. Тих, що на цім піймалися вперше, посаджено на дві доби.
Виступало двоє дядьків-євреїв. Один – уповноважений присілка, що складав списки на шкідників. Другий – із тих, що «спіймалися вперше». Ішла мова про кару, про загрози, про те, що корова сама одв'язалася, про те, чи має корова достатнє поняття в справах сільського господарства, і чи має достатнє в цих справах поняття сам власник корови. Оратори сперечалися, а Енко, користуючися замішанням, запитував і записував.
Говорили промовці російською мовою, щоб могла їх зрозуміти делегація, а надто голова КНС, мисливець і рибалка, бо з делегатів тільки один Тиков не все розумів по-українськи.
Нема чого й говорити, що ця російська мова була того ґатунку, що взивається в підручниках «лохвицько-одеським есперанто». З російських слів я занотував: «вопрос» (у нас вважають, що по-руськи всяка справа – «вопрос»), «на сегодняшній день» («на сегодняшній день озимі цієї зими пропали»), «создавшее положеніе», «плюс к етому», «почему я дольжен страдать», «спрашівається» і ще два-три вирази, що на їх підставі голова КНС, мисливець і рибалка, гадає, що і євреї, і хохли у Нікопольськім районі говорять російською мовою.
Ще швидко говорили осадчі й ще трішки перебаранчали один одному. Та на декому вже були свити й шапки, а вуса, схиляючися, затуляли голене підборіддя. Мовчали діти, мовчали жінки. І розмова була вже не про медпункти, а про «шкоду», про найуразливішу точку мужицького серця. Тому й хвилювалися дядьки, переступаючи з ноги на ногу, і поправляючи шапки, і натрушуючи махорку в паперовий ріжок. Тому й мовчали жінки, і нишком сиділи діти.
• • •
Хороша штука – такий, хоч і десятисильний, «Опель», коли смеркло і коли до Нікополя двадцять верстов із деяким гаком. Перед колесом затанцювало щось, пурхаючи вправо і вліво, як підстрелена птиця, щось строкате і шпакувате і вмить, отямившися, перекотилось на ріллю.
Це найстаріший земельний колоніст – земляний заєць. Він утік і знову обіруч «Опеля» заплазували ховрашки, ховаючися в дірочки на толоці.
Ховрашок – неабияка персона в степу. За нього можна послухати не менше, як за вимерзлу озимину. Він живе на цілині, а в крайньому разі на толоці, але їсть переважно кукурудзу і буряки. Є такі місця, де він чисто виїв усю кукурудзу, і там пересівають просо. Його виливають водою, і доводиться як коли, то й виливати відер із двадцять води, щоб вигонити одного ховрашка з його дірки. Виливши, треба ще його забити. Його викопують із землі, й довгенько доводиться копати. Його труять усякою хімією, і недешево та хімія стає. Він не дуже псує хліба і колись тихомирне жив на цілині латифундій Фальц-Фейна*. Та коли розорали цілину, він під давлінням такої політики пристосувався жити на толоці й обідати на кукурудзі.