Наслідки не забарилися. Від незмінного розпачливого жару всі пасажири зрештою обернулись на пияцький гурт. Люди мляво тинялися по палубах, мов спрути на дні ванни з огидною теплою водою. Почала випинатись і вилізати на поверхню страшна вдача білої людини, її справжня, звільнена, розхристана натура, розкриваючись, немов на війні. То була тропічна лазня для ницих отруйних інстинктів, що розпукли махровим серпневим цвітом на шолудивих бортах водяної в'язниці. У холоді Європи, серед похмурих північних краєвидів, коли немає воєн і боєнь, можна лише здогадуватись про незмірну людську жорстокість, але тільки-но людину збадьорить мерзенна тропічна лихоманка, на поверхню зразу випливає все паскудство. Саме тоді людина розперезується, а мерзота тріумфує та вкриває її з голови до п'ят. Це закон біології. Скоро лиш робота і холод, ослабивши на мить свої лещата, вже не змушують нас напружуватись, можна все до ладу роздивитися, побачити те, що ховає гарне узбережжя, коли море під час одпливу відступить: смердючі калюжі, крабів, усіляке падло і лайно, тобто правду.
Отож, проминувши Португалію, кожен пасажир дав волю власним інстинктам, заручившись допомогою алкоголю й чуття потаємної втіхи, породженого абсолютною безкоштовністю подорожі, передусім для військових і державних службовців. Як подумати, то чотирьох тижнів, протягом яких тебе задурно годують і поять, досить, щоб глузувати з економіки. За квиток платив тільки я, і коли згодом пасажири дізналися про це, мене почали зневажати, я став їм усім нестерпний.
Якби, відпливаючи з Марселя, я бодай трохи знав життя в колоніях, то навколішки благав би милосердя в того офіцера колоніальних військ, що мав найвищий ранг і траплявся мені на кораблі повсюди, а для більшої переконливосте, мабуть, іще б упав до ніг найстаршому з урядовців. Може, тоді ті дурноверхі пасажири терпіли б мене в своєму товаристві? Але я ні про що й не здогадувавсь, і мої нерозважні наміри трохи відітхнути серед них мало не довели мене до згуби.
Людині завжди бракує трохи страху. Завдяки певній спритності я не втратив останніх решток самолюбства. И ось як усе відбувалося. Невдовзі по тому, як ми проминули Канарські острови, я почув від каютного прибиральника, ніби всі пасажири мають мене за гордія, а то й за негідника… Що мені водночас закидають і сутенерство, й педерастію… Що я навіть трохи наркоман…
Але це, власне, дріб'язок. Згодом з'явилася думка, що я, мабуть, утікаю з Франції, боячись розплати за скоєні там тяжкі злочини.
А втім, я був лише на початку своїх випробувань. Це тоді я довідався й про звичай, що панував на тому морському маршруті: з великою обережністю, та й то не без глуму та образ, приймати до свого гурту пасажирів, які подорожують власним коштом, — тобто тих, що не тішаться ні військовою дармовизною, ні бюрократичними пільгами. Адже — про це знають усі — французькі колонії, по суті, належать тільки тим обранцям, яких згадують у «Щорічнику».
Зрештою, в безвісного цивільного пасажира дуже мало поважних причин плисти до африканських берегів. Я був шпигун, підозрюваний, і кожен мав сотні притичин так про мене думати: офіцери, не криючись, виказували це лютим поглядом, а жінки своєрідно посміхалися. Невдовзі навіть знахабнілі слуги пускали мені вслід ядучі зауваження. Ніхто вже й не сумнівався, що сам я — найбільший, найнестерпніший і, власне, єдиний негідник на борту. Оце тобі й колоніальні благословення.
За столом я сидів із чотирма беззубими й хворими на печінку поштовиками з Ґабону. Попервах вони були зі мною товариські й люб'язні, та згодом їм наче заціпило. За мовчазною згодою всього товариства, наді мною, власне, встановили негласний нагляд. З каюти я виходив тепер тільки з безліччю осторог. Розпечене повітря тисло на тіло, наче камінь. Узявши двері на засув, я, не ворушачись, лежав зовсім голий і намагавсь уявити, який диявольський план вигадують пасажири, аби занапастити мене. На пароплаві я нікого не знав, проте кожен, здавалося, «впізнавав» мене. Опис моїх прикмет миттю і докладно вкарбувався в їхніх головах, немов я став славетним злочинцем, чиї фото публікують у газетах.
Мені дісталась, хоч я цього й не прагнув, роль, без якої годі обійтися в будь-якому товаристві, — роль «безсоромного та огидного мерзотника», що ганьбить увесь людський рід; такий тип усюди об'являвсь упродовж довгих віків і про нього знав кожен — не менше, ніж про Бога й диявола, але він був таким летким і мінливим, що ставав невловним. Аби нарешті схопити, ізолювати того «мерзотника», були потрібні надзвичайні умови, що їх можна знайти тільки на вузькій корабельній палубі.