— І ти кажеш, що така сама доля спіткає Землю?
— Дуже правдоподібно.
— А коли?
— Тоді, коли охолодження її кори зробить її безлюдною.
— А чи обчислений час, за який наш нещасний сфероїд повинен охолодитися?
— Без сумніву.
— І ти знаєш ці обчислення?
— Ясна річ.
— Ну, так кажи відразу, лиховісний вчений, бо ти мене замордуєш!
— Гаразд, мій любий Мішелю, — спокійно відповів Барбікен. — Відомо, як зменшилась температура Землі протягом одного століття. За певними обчисленнями, ця середня температура зведеться до нуля за чотириста тисяч років.
— Чотириста тисяч років! — вигукнув Мішель. — Ах, я вже дихаю! А то я і справді злякався. Слухаючи тебе, я уявив собі, що нам залишилося жити тільки п'ятдесят тисяч років.
Барбікен і Ніколл не могли не зареготати з тривоги свого приятеля. Потім Ніколл, що бажав винести резолюцію, знову поставив друге запитання, яке треба було остаточно розв'язати.
— Чи був заселений Місяць? — спитав він.
Одностайно була дана позитивна відповідь.
Під час цієї дискусії, багатої на трохи рисковані теорії, хоч вона й підсумовувала визнані наукою твердження щодо цих проблем, снаряд швидко летів до місячного екватора, поступово відходячи від блискучої поверхні. Він пройшов над цирком Віллема і сороковою паралеллю на віддалі 800 кілометрів. Далі, залишивши праворуч Пітатус на тридцятому градусі, він пішов уздовж південного узбережжя «Моря хмар», до північного краю якого він уже наближався. На сліпучому фоні повної фази у безладді з'являлися цирки: Буйо, Пурбах — майже квадратної форми, з центральним кратером, далі Арзахель, внутрішня гора якого виблискує дивним світлом.
Снаряд увесь час віддалявся, контури мерхнули, гори вирівнювалися вдалині, і від цієї дивної картини супутника Землі незабаром у мандрівників залишилися тільки незабутні спогади.
Розділ XIX
БОРОТЬБА З НЕМОЖЛИВИМ
Протягом довгого часу Барбікен і його товариші, мовчазні й задумливі, розглядали цей світ, який вони побачили тільки здалека і від якого вони віддалялися безповоротно. Положення снаряда відносно Місяця змінилося, і тепер його дно було обернено до Землі.
Ця зміна, відзначена Барбікеном, здивувала його. Якщо ядро повинно було обертатися навколо Місяця еліптичною орбітою, чому тоді воно не обернулося до нього своєю важкою частиною, як Місяць до Землі? Тут було щось незрозуміле.
Стежачи за ходом снаряда, можна було відзначити, що, відхилившись від Місяця, він пішов кривою лінією, аналогічною тій лінії, яку накреслив, наближаючись. Отже, він описав дуже видовжений еліпс, який, можливо, простягався до точки однакового притягання, де нейтралізуються впливи Землі і її супутника.
Такий був висновок, який Барбікен справедливо зробив із спостережних фактів і який так само схвалили обидва його приятелі. Відразу запитання посипались, як дощ.
— А коли ми повернемося до цієї мертвої точки, що станеться з нами? — спитав Мішель Ардан.
— Невідомо, — відповів Барбікен.
— Але, я гадаю, можна зробити припущення?
— Два, — відповів Барбікен. — Або швидкість снаряда буде тоді недостатньою, і він залишиться назавжди нерухомим на цій лінії подвійного притягання…
— Мені більше подобається інше припущення, хоч яке б воно було, — заперечив Мішель.
— Або його швидкість буде достатньою, — продовжував Барбікен, — і він знову стане на свій еліптичний шлях, щоб довічно обертатися навколо нічного світила.
— Чи не можна було б тут щось зробити?
— Ні, — відповів Барбікен. — Хіба можна боротися з неможливим?
— А чому б і ні? Один француз і два американці — хіба вони відступлять перед таким словом?
— Що ж ти хочеш робити?
— Підкорити собі цей рух, який нас відносить.
— Підкорити?
— Так, — продовжував Мішель, захоплюючись. — Загальмувати його або змінити його напрям, скористатися з нього, нарешті, для вивершення наших проектів.
— Але як?
— Це вже ваша справа. Якщо артилеристи не можуть управитися з своїми снарядами, — вони не артилеристи! Якщо снаряд командує артилеристом, то треба замість нього покласти цього артилериста в гармату! Нічого собі вчені, слово честі! Вони тепер не знають, що робити, після того, як підбили мене…