— Такі вже ми є, — скромно відповів на це Дж. Т. Мастон. — Але поспішаймо!
Проте вони даремно поспішали через рівнину, ще зовсім вогку від роси, через рисові плантації й «кріки» (річки), намагаючись іти навпростець: вони однаково не могли досягти до п'ятої з половиною години лісу Скерсно. Барбікен повинен був пройти його узлісся вже півгодини тому.
Там працював якийсь старий дроворуб, розколюючи дерева, звалені його сокирою. Мастон побіг до нього і голосно кричав:
— Чи не бачили ви, як до лісу ввійшов чоловік, озброєний рушницею, Барбікен, президент… мій кращий друг?..
Поважний секретар Гарматного клубу наївно гадав, що його президент мав бути відомий цілому світові. Але дроворуб, здавалося, не зрозумів його.
— Мисливець, — сказав тоді Ардан.
— Мисливець? Так, — відповів дроворуб.
— Чи давно вже?
— Близько години тому.
— Занадто пізно! — крикнув Мастон.
— Але чи не чули ви пострілів з рушниці? — запитав Мішель Ардан.
— Ні.
— Жодного?
— Жодного. Цьому мисливцеві, мабуть, не щастить у полюванні.
— Що робити? — сказав Мастон.
— Зайти в ліс, рискуючи натрапити на кулю, яка не нам призначена.
— Ах! — вигукнув Мастон голосом, що не міг викликати сумніву. — Я краще бажаю десять куль собі в голову, ніж одну-єдину в голову Барбікена.
— Отже, вперед! — відповів Ардан, стискаючи руку своєму товаришеві.
Через кілька секунд обидва приятелі зникли в заростях. Це був дуже густий ліс з гігантських кипарисів, сикомор, тюльпанових і маслинових дерев, тамариндів, вічнозелених дубів і магнолій. Ці дерева безладно переплітали своє гілля, утворюючи суцільну зелену стіну, яка заважала дивитись у далечінь. Мішель Ардан і Мастон ішли один за одним, мовчки пробираючись через високі трави, прокладаючи собі шлях серед буйних ліан, оглядаючи кущі та гілля і чекаючи на кожному кроці страшних пострілів з рушниць. Слідів, залишених Барбікеном, коли він ішов лісом, аж ніяк не можна було знайти, і вони просувалися наосліп ледве помітними лісовими стежечками.
Після години марних розшуків обидва товариші зупинилися, їх неспокій подвоївся.
— Не інакше, як все вже скінчено, — сказав Мастон, занепавши духом. — Така людина, як Барбікен, не стане хитрувати із своїм ворогом, влаштовувати для нього пастки, вдаватися до різних маневрів. Він занадто щирий, занадто хоробрий. Він пішов уперед, просто на небезпеку і, без сумніву, досить далеко від дроворуба, бо вітер відніс звук пострілу.
— Але ми, ми! — відповів Мішель Ардан. — Після того, як ми зайшли в ліс, ми почули б…
— А якщо ми прийшли занадто пізно! — крикнув Мастон тоном відчаю.
Мішель Ардан не знайшов нічого йому відповісти. Мастон і він знову продовжували свою перервану подорож. Час від часу вони голосно гукали. Вони кликали то Барбікена, то Ніколла, але ні той, ні той не відкликались на їх голоси. Кольористі зграї пташок, розбуджені криками, зникали між гіллям, і кілька сполоханих ланей прожогом втекли в хащі.
Ще годину тривали розшуки. Більша частина лісу була обслідувана. Ніщо не вказувало на присутність противників. Можна було взяти під сумнів слова дроворуба, і Ардан вже хотів відмовитися продовжувати далі марні розшуки, коли раптом Мастон зупинився.
— Тихо! — сказав він. — Там хтось є.
— Хтось є? — спитав Мішель Ардан.
— Так, чоловік! Він здається нерухомим. В руках у нього немає рушниці. Що, власне, він робить?
— Хіба ти його не пізнаєш? — запитав Мішель Ардан, що через короткозорість погано бачив у подібних обставинах.
— Так, так! Він повертається, — відповів Мастон.
— І це?..
— Капітан Ніколл!
— Ніколл! — вигукнув Мішель Ардан, відчуваючи, як міцно стискається його серце.
— Ніколл беззбройний. Чи означає це, що не треба більше боятися за його противника?
— Ходімо до нього! — сказав Мішель Ардан. — Тоді ми довідаємось, якої лінії нам додержувати.
Але вони ледве зробили п’ятдесят кроків, як зупинилися, щоб уважніше подивитися на капітана. Вони гадали зустріти людину збуджену, цілком віддану думці про помсту. Побачивши його, вони остовпіли.
Сітка густого павутиння простяглась між двома гігантськими тюльпановими деревами. Маленька пташка, заплутавшись у ній крилами, розпачливо борсалась і жалібно пищала. Птахолов, що наставив цю заплутану сітку, був не людиною, а отруйним павуком, великим, як голубине яйце, і з довжелезними лапами. Огидна тварина, якраз у той момент, коли вона збиралася кинутися на свою здобич, змушена була тікати й шукати собі сховища на високих гілках тюльпанового дерева, бо грізний ворог загрожував їй самій.