І справді, орографічна (гірська) система цієї великої країни обмежується двома пасмами середньої висоти, між якими тече велика ріка Міссісіпі.
На сході простяглися Апалачські гори, найвища вершина яких у Нью-Гемшайрі досягає не більше 1920 метрів, а це не так вже високо. На заході, навпаки, розташовані Скелясті гори, величезне пасмо, яке є продовженням найдовшого у світі гірського пасма від Магелланової протоки вздовж усього західного берега Південної Америки, де ці гори мають назву Андів або Кордільєрів. На північ це пасмо простягається через усю Америку від Панамського перешийка аж до берегів Полярного моря. Ці гори не такі високі, як Альпи або Гімалаї Старого світу. Справді, найвища їх вершина має лише 4 410 метрів над рівнем моря, тимчасом як Монблан має 4 810 метрів, а Еверест або Гаурісанкар, найвища вершина Гімалайських гір, — 8 882 метри.
Але Гарматний клуб обов'язково бажав, щоб телескоп, так само як і колумбіада, був установлений на території Сполучених Штатів; тому довелось задовольнитися Скелястими горами, і всі необхідні матеріали були перенесені на вершину Лонг-Пік у штаті Міссурі.
Не можна змалювати всіх труднощів, які довелося перебороти американським інженерам, що виявили надзвичайну відважність і спритність. Треба було піднімати на гору велике каміння, важкі залізні частини, циліндр, об'єктив вагою 12 825 кілограмів. Все це треба було втягнути вище границь вічного снігу на висоту 3 250 метрів, пройшовши безлюдні прерії, непрохідні ліси, де кожна дрібниця існування ставала нерозв'язною проблемою. Але американці перемогли всі тисячі перешкод. Менш як через рік після початку робіт, в останні дні вересня, гігантський рефлектор вже підіймав у повітрі свою трубу, що мала завдовжки 91 метр. Вона спиралася на величезну залізну підпору. Дотепно злагоджений механізм давав змогу скеровувати цю трубу на всі частини неба і стежити за зорями від їх появи до зникнення. Вона коштувала 400 000 доларів.
Коли першого разу її скерували на Місяць, спостерігачі відчули хвилювання, викликане водночас цікавістю і неспокоєм. Що можна було побачити у полі зору цього телескопа, який збільшував предмет спостереження у 48 тисяч разів? Тамтешніх людей, стада якихсь місячних тварин, міста, озера, океани? Ні, нічого про що наука ще не знала б, не було помічено, і лише підтвердилася спостереженнями вулканічна природа цієї планети.
Але телескоп Скелястих гір ще до того, як зробив послуги Гарматному клубові, дав велику користь астрономам. Завдяки його силі можна було заглибитись у небесний простір до крайніх його границь і точно виміряти діаметр значного числа зір. Нарешті, астроном Кларк із Кембріджської обсерваторії розклав на окремі зорі крабовидну туманність у сузір'ї Тельця, чого не пощастило ніколи зробити рефлекторові лорда Росса.
РозділXXIV
ОСТАННІ ПОДРОБИЦІ
Було 22 листопада. Урочистий виліт мав бути через десять днів. Лишалося закінчити ще одну дуже делікатну й небезпечну справу, що потребувала якнайбільших заходів обережності. Розраховуючи саме на неуспіх цієї справи, капітан Ніколл запропонував своє третє парі. Треба було зарядити колумбіаду, заклавши в неї 160 тонн піроксиліну. Ніколл вважав, мабуть, не без підстави, що маючи справу з такою великою кількістю піроксиліну, можна чекати якогось нещастя, бо ця речовина легко вибухає і запалюється сама собою від тиску на неї снаряда. Пов'язані з цим великі небезпеки ще збільшувалися через неохайність і недбайливість американців, яка виявилася особливо під час їх громадянської війни, коли вони іноді заряджали свої бомби, маючи сигари в зубах.
Але Барбікен подбав про те, щоб забезпечити успіх. Він вибрав найкращих робітників, які працювали під його доглядом. і не залишав їх ні на хвилину. Своєю розсудливістю й обережністю він забезпечив усі шанси на успіх.
Насамперед він не дозволив привезти усю кількість піроксиліну, необхідну для зарядження за огорожу Стонз-Гілла, а наказав підвозити її поступово в закритих ящиках. 200 тонн піроксиліну були розподілені по окремих паках вагою 250 кілограмів кожна; це становило разом 800 великих патронів, ретельно упакованих. У кожному ящику було 10 таких пак; їх підвозили одну по одній найвправніші робітники Пенсаколи залізницею Темпа-Тауна. Таким чином, у середині огорожі ніколи не було водночас більш як 250 кілограмів піроксиліну. Негайне після того, як прибували ящики, робітники розвантажували їх. Вони йшли босоніж і підносили кожну паку до жерла колумбіади, куди її спускали за допомогою спеціального ліфта, керованого людьми. Усі парові машини були усунуті під час цього і всі вогні погашені на відстані 4 кілометрів навколо. Доводилось оберігати цю масу піроксиліну від сонячної спеки, хоча вже був листопад. Через це працювали здебільшого вночі з електрикою. Сила цього освітлення була така, що нутро колумбіади освітлювалось аж до дна. Патрони лежали там правильно розташовані і сполучались один з одним металевим дротом, по якому мав іти електричний струм для запалення кожного патрона.