— Але я передбачав такий випадок, — продовжував Мішель Ардан. — Вам треба тільки сказати. Я маю для вас шахи, дамки, карти, доміно. Мені бракує тільки більярда.
— Як, — спитав Барбікен, — ти взяв з собою такі речі?
— Без сумніву, — відповів Мішель, — і не лише для того, щоб нам розважатись, а щоб передати їх жителям Місяця.
— Друже мій! — сказав Барбікен. — Якщо Місяць навіть заселений, то його жителі з'явилися за кілька тисяч років раніше жителів Землі, бо можна не мати сумніву, що це світило старше за наше. Отже, якщо селеніти існують протягом сотень тисяч років і якщо їх мозок так само організований, як і мозок людини, то вони вже винайшли все, що ми досі винайшли, та ще і те, що ми винайдемо за наступні століття. Їм не буде чого від нас учитися, а ми маємо вчитися в них.
— Що ж? — зауважив Мішель Ардан. — Ти гадаєш, що в них там уже були такі митці, як грек Фідій, як італійці Мікель Анджело і Рафаель?
— Авжеж!
— І такі творці, як Гомер, Вергілій, Мільтон, Ламартін і Віктор Гюго?
— Без сумніву!
— Такі філософи, як Платон, Арістотель, Декарт і Кант?
— Само собою!
— Такі вчені, як Архімед, Евклід, Паскаль, Ньютон і інші?
— Присягаюсь.
— Ну, і такі фотографи, як, скажімо, Надар?
— Ну і фотографи, — чого б їх там не було?
— Тоді, друже Барбікен, — сказав здивований Мішель Ардан, — коли вони такі ж розумні, як ми, і навіть ще розумніші, оці селеніти, чому вони не намагалися зв'язатися з Землею? Чому вони не кинули свій місячний снаряд на Землю?
— Хто тобі сказав, що вони цього не робили? — серйозно відповів Барбікен.
— Справді, — додав Ніколл, — це їм було легше зробити, ніж нам.
— Проте, — продовжував Мішель, — я повторюю: чому вони цього не зробили?
— А я, — заперечив Барбікен, — я повторюю: хто тобі сказав, що вони цього не робили?
— Коли?
— Тисячі років тому, до появи людини на Землі.
— Але ядро? Де їх ядро? Я вимагаю, щоб мені дали змогу побачити ядро!
— Друже мій, — відповів Барбікен, — море вкриває 5/6 нашої земної кулі. Звідси є п'ять підстав проти однієї, щоб гадати, що місячний снаряд, коли він був кинутий, тепер затоплений на дні Атлантичного або Тихого океану. Крім того, він міг потрапити в якусь щілину за часів, коли земна кора не була ще достатньо сформована.
— Мій старий Барбікен, — відповів Мішель, — у тебе є на все відповідь, і я схиляюся перед твоєю мудрістю. Проте є ще одна гіпотеза, яка мені подобається більше за всі інші: це та, що селеніти, хоч вони і старші за нас, і розумніші, але не винайшли пороху.
Цієї хвилини Діана встряла в розмову своїм гучним гавканням. Вона вимагала свого сніданку.
— Ах! — вимовив Мішель Ардан. — Сперечаючись, ми зовсім забули про Діану і Сателіта.
Зараз же добру миску страви дали собаці, який з'їв її з великим апетитом.
— Бачиш, яка річ, Барбікен, — сказав Мішель, — нам треба було б узяти по парі кожної породи свійських тварин.
— Без сумніву, — відповів Барбікен, — але не вистачило б Исця.
— Але, — сказав Мішель, — можна було б потиснутися трохи.
— Проте це факт, — відповів Ніколл, — що корова, віл, кінь, усі ці жуйні тварини були б нам дуже корисні там на Місяці. На нещастя, цей вагон не може зробитися ні стійлом, ні хлівом.
— Ми могли б принаймні, — заперечив Мішель Ардан, — узяти з собою осла, звичайнісінького ослика, цю відважну і терплячу тварину. Я їх люблю, цих бідних ослів. Цих тварин найменше люблять серед інших. Їх не тільки б'ють протягом їх життя, але їх б'ють і після їх смерті.
— Що ти хочеш цим сказати? — спитав Барбікен.
— А як же, — сказав Мішель. — Адже з їх шкури роблять барабани.
Барбікен і Ніколл не могли не зареготати, почувши таке смішне зауваження. Але крик їх веселого товариша затримав їх. Той цієї хвилини нахилився над закутою Сателіта і потім, випрямившись, сказав:
— Сателіт вже більше не хворий.
— А! — вимовив Ніколл.
— Ні, — продовжував Мішель, — він мертвий.
Справді, нещасливий Сателіт не міг видужати від своєї рани. Він був мертвий і остаточно мертвий. Мішель Ардан, дуже розгублений, дивився на своїх приятелів.
— Тут виникає питання, — сказав Барбікен. — Ми не можемо тримати тут труп собаки ще протягом 48 годин.
— Ні, без сумніву, — відповів Ніколл. — Але наші ілюмінатори закріплені шарнірами. Їх можна відкрити. Ми відчинимо один з двох і викинемо тіло у простір.
Президент поміркував протягом кількох хвилин і сказав: