— Згоден, — сказав Барбікен. — Але як тоді дихати?
— Прокляте повітря, якого тут невистачає!
— Та якби воно навіть і було тут, Мішелю, ти незабаром залишився б далеко позаду, бо щільність твого тіла менша за щільність снаряда.
— Тоді це зачароване коло?
— Авжеж, воно гірше, ніж зачароване.
— І треба залишатись ув'язненим у цьому вагоні?
— Так, треба.
— Ага! — вигукнув Мішель голосно.
— Що з тобою? — спитав Ніколл.
— Я знаю, я здогадався, що таке ми вважали за болід. Це зовсім не астероїд! Це зовсім не уламок розбитої планети!
— Ну, а що це! — спитав Барбікен.
— Це наш нещасний пес! Це — Сателіт!
Справді, цей скалічений предмет, невпізнаваний, зведений нанівець, був труп Сателіта, що підіймався й підіймався.
Розділ VII
ХВИЛИНА СП'ЯНІННЯ
Отже, таке своєрідне, дивне, але логічне, з'ясоване явище відбувалося в цих особливих умовах. Всякий предмет, викинутий із снаряда в простір, повинен був рухатися за ним такою самою траєкторією і зупинятися лише разом з ним. Це було темою розмови, яку не можна було вичерпати за вечір. Хвилювання трьох мандрівників, крім того, зростало в міру їх наближення до Місяця — мети їхньої подорожі. Вони ждали чогось непередбаченого, якихсь нових явищ, і ніщо не могло їх здивувати в такому настрої, в якому вони були. Їх збуджена уява випереджала снаряд, швидкість якого помітно зменшувалася, але так, що вони цього не відчували. Тимчасом Місяць збільшувався перед їх очима, і їм уже здавалося, що треба тільки простягти руку, щоб схопити його.
Наступного дня, 5 грудня, з п'ятої години ранку всі троє вже були на ногах. Цей день мав бути останнім днем їх подорожі, якщо обчислення були вірні. Цього самого вечора, опівночі, якраз у момент повної фази, вони досягнуть блискучого диска. Наступної півночі має закінчитися ця подорож, найбільш незвичайна з усіх, що були коли-небудь за старих або нових часів. Отже, з раннього ранку, крізь ілюмінатори, посрібнені місячним промінням, вони вітали нічне світило веселим одностайним «ура».
Місяць велично посувався на зоряному небі. Ще кілька градусів, і він досягне призначеної точки у просторі, де повинна відбутись його зустріч із снарядом. За своїми власними припущеннями Барбікен обчислив, що снаряд влучить у північну півкулю Місяця, де простягаються широкі рівнини і небагато гір. Це було б вигідно для мандрівників, якщо місячна атмосфера, як гадали, зосереджена лише в глибинах.
— Крім того, — зауважив Мішель Ардан, — на рівнину краще спуститися, ніж на гору. Коли б якогось селеніта перенесли в Європу на вершину Монблана або в Азію на пік Гімалаїв, то він, сказати б, не зовсім би ще прибув на Землю.
— І крім того, — додав капітан Ніколл, — на рівному місці снаряд зразу залишиться, нерухомий, тільки-но впаде. Навпаки, на схилі він покотиться, мов лавина, а як ми не білки, нам буде погано, і навряд чи ми вийдемо тоді цілі і здорові. Отже, все на краще.
І справді, в успіху відважної спроби, здавалося, можна було вже не мати сумніву. А втім одне міркування турбувало Барбікена, але, не бажаючи тривожити своїх товаришів, він мовчав про це.
А напрям снаряда на північну півкулю Місяця доводив, що його траєкторія трохи змінилась. Постріл, математично обчислений, мав спрямувати ядро саме в центр місячного диска. Якщо воно не влучало туди, це означало, що воно відхилилось. У чому причина такого явища? Барбікен не міг собі цього уявити, як і не міг визначити важливість цього, бо йому бракувало вихідних точок. Проте він сподівався, що з цього не буде інших наслідків, крім того хіба, що снаряд потрапить на верхній край Місяця, далеко сприятливіший для «причалювання».
Отже, Барбікен задовольнявся тим, що, не виказуючи своїх тривог друзям, часто спостерігав Місяць, намагаючись виявити, чи змінився напрям снаряда. Становище було б жахливе, якби ядро, не влучивши в свою ціль і пролетівши поза диском, пірнуло у міжпланетний простір.
Місяць уже не здавався плоским, як диск, вже помітна була його опуклість. Коли Сонце косо кидало на нього своє проміння, то довгі тіні давали змогу визначити висоту гір, які чітко вирізнялися. Можна було бачити відкриті провалля кратерів і стежити за примхливими лініями жолобів, які прорізували незмірні простори рівнин. Але весь рельєф ще здавався рівним у яскравому блиску. Важко було розпізнати ті широкі плями, які надають Місяцеві вигляду людського обличчя.