— А через що утворилася ця особливість? — спитав Ніколл.
— Невідомо, — відповів Барбікен.
У цей момент снаряд перебував якраз перпендикулярно над цирком. Вал Коперніка утворює майже закінчене коло, а його дуже стрімкі схили чітко вирізняються. Можна було помітити і подвійну кільцеву огорожу. Навколо простягалася сірувата рівнина дикого вигляду, на якій вирізнялися жовті виступи. На дні цирка, як у шкатулці, на хвилину заблищали два чи три вулканічні конуси, немов гігантські сліпучі діаманти. На півночі вали знижувалися, і це, мабуть, давало змогу пройти у середину кратера.
Спостерігаючи околишні рівнини, Барбікен міг помітити велику кількість другорядних гір і серед інших маленьку, кільцеву гору, звану Ге-Люссак, ширина якої дорівнює 23 кілометрам. На півдні рівнина плоска, без будь-яких опуклостей, без виступів грунту. На північ, навпаки, до того місця, де вона межує з «Океаном бур», вона нагадує морську поверхню, розбурхану ураганом, а опуклості й виступи її — наче застиглі хвилі. Над усім цим простягаються світлові смуги, які збігаються на вершині Коперніка. Деякі з них мають до ЗО кілометрів завширшки і незмірно довгі.
Мандрівники сперечалися про походження цих дивних променів, і, так само як і земні спостерігачі, не могли визначити їх природу.
— Але чому, — сказав Ніколл, — ці промені не можуть бути просто відрогами гір, що яскравіше відбивають сонячне світло?
— Ні, — відповів Барбікен. — Коли б це було так, то в певних умовах освітлення ці пруги відкидали б від себе тіні. Але вони не відкидають їх.
Справді, ці промені з'являються тільки тоді, коли Сонце стоїть прямо проти Місяця, і вони зникають, як тільки сонячне проміння падає косо.
— Але що вигадали для того, щоб пояснити ці світлові смуги? — спитав Мішель. — Бо я не можу повірити, щоб учені взагалі не могли чогось пояснити.
— Так, — відповів Барбікен, — Гершель висунув певну думку, але не наважувався підтримувати її.
— Яку думку?
— Він гадав, що ці промені повинні бути застиглими потоками лави, які виблискують, коли Сонце освітлює їх зверху. Це може бути, але нічого певного тут немає. Зрештою, коли ми пройдемо ближче від Тіхо, ми будемо в кращих умовах, щоб розпізнати причину цього явища.
— А чи знаєте ви, друзі мої, що нагадує мені ця рівнина, якщо розглядати її з висоти, на якій ми тепер перебуваємо? — спитав Мішель Ардан.
— Ні, не знаю, — зауважив Ніколл.
— Коли дивишся на всі ці уламки лави, вони здаються величезною купою бирюльок, розкиданих там у повному безладді. Так і кортить повитягати їх одну по одній якимось гачком!
— Але, мій любий друже, — глибокодумно зауважив Барбікен, — навіщо нам балакати про те, на що воно схоже, коли ми навіть не знаємо, що воно є!
— Добре сказано! — скрикнув Мішель. — Ось, що значить мати справу з ученими…
Тимчасом снаряд посувався з. майже незмінною швидкістю вздовж місячного диска. Мандрівники, як легко собі уявити, навіть не думали відпочити хоч на якусь мить. Весь час змінювався краєвид перед їх очима. Близько першої з половиною години вони побачили вершини іншої гори. Барбікен, подивившись на карту, довідався, що це Ератосфен.
Це була кільцева гора в 4 500 метрів заввишки, один із цирків, таких численних на нашому супутнику. Принагідно Барбікен розповів своїм друзям чудну думку Кеплера про утворення цих цирків. Славетний математик вважає, що ці кратероподібні заглибини мали бути викопані руками людей.
— З яким наміром? — спитав Ніколл.
— З цілком зрозумілим наміром! — відповів Барбікен. — Селеніти виконали цю величезну роботу і викопали такі надзвичайні ями, щоб сховатися в них і знайти захист від сонячного проміння, яке пече їх протягом п'ятнадцяти днів.
— Не дурні ці селеніти! — сказав Мішель.
— Чудна ідея! — зауважив Ніколл. — Але, можливо, Кеплер не знав справжніх розмірів цирків, бо викопати їх — це була б титанічна робота, нездійсненна для селенітів.
— Чому, адже ж вага на поверхні Місяця вшестеро менша, ніж на Землі, — сказав Мішель.
— Але ж і селеніти мають бути вшестеро менші! — заперечив Ніколл.
— А якщо й зовсім нема селенітів? — додав Барбікен. Це поклало кінець обговоренню.
Незабаром Ератосфен зник під горизонтом, і снаряд не встиг досить наблизитися до нього, щоб можна було зробити точне спостереження. Ця гора відокремлює місячні Апенніни від Карпат.