– Важко, мабуть, бути найстаршою. Твої сестри рівняються на тебе, це помітно, – сказала Сі Джей.
– Так.
– Хочеш поговорити про це?
– Не дуже.
– Як тримається твій батько?
– Він… не знаю. Усе повторює, що ми маємо боротися. Але мама…
– Вона більше не бореться, – м’яко промовила Сі Джей за мить.
– Так.
– Це, мабуть, дуже великий стрес.
– Угу.
Вони трохи посиділи.
– Яка їжа тебе заспокоює? – спитала Сі Джей.
– Арахісове масло, – з кривою посмішкою відповіла Дон. – А, і знаєте, є такі лазаньї, що можна розігріти?
– Їжа допомагає від стресу, – сказала Сі Джей.
Дон промовчала.
– А потім, коли ти стільки з’їси? – тихо спитала Сі Джей.
Спалах тривоги пронизав Дон. Вона випрямилася на стільці.
– Що ви маєте на увазі?
– Коли я була в старшій школі, теж мала цю проблему. Завжди покращувала самопочуття їжею, – говорила Сі Джей. – Та з кожним ковтком я ненавиділа себе, бо вже почувалася жирною й знала, що лише набираю вагу – буквально відчувала, як мій зад росте. Тож потім я позбавлялася з’їденого.
Коли заговорила Дон, я чув, як тремтить її голос від шаленого серцебиття.
– Як?
– Ти знаєш, як, Дон, – відповіла Сі Джей.
Дівчина різко вдихнула.
– У моїх очах постійно були дрібні крововиливи. Зовсім як у тебе, – продовжила Сі Джей. – Іноді в мене й щоки розпухали, як твої.
– Я маю йти.
– Посидь зі мною трохи довше, гаразд? – попросила Сі Джей.
Дон шаркала ногами. Я бачив, що вона боїться.
– Знаєш, це в мене не свої зуби, – продовжувала Сі Джей. – Свої я втратила замолоду через кислотність. Люди мого віку часто мають зубні протези, але я вже мала їх у коледжі.
– Ви розповісте моєму батькові? – спитала Дон.
– Твоя мама знає? – не відповіла Сі Джей.
– Вона… гадаю, що так, але ніколи нічого мені не каже. А тепер…
– Знаю. Дон, є одна програма…
– Ні! – різко сказала дівчина й відсунула стілець від столу.
– Я знаю, що ти відчуваєш. Як нестерпно тримати це в секреті, як від цього можна себе зненавидіти.
– Я хочу повернутися до маминої палати.
Вони обидві встали. Я підхопився на лапи, стривожено позіхаючи. Сі Джей була не така напружена, як Дон, але сильні почуття вирували в обох.
– Я на твоєму боці, Дон, – мовила Сі Джей. – У подальші дні й тижні, у будь-який час, коли відчуєш цей імпульс, цю неконтрольовану потребу, я хочу, щоб ти зателефонувала мені. Ти це зробиш?
– Обіцяєте не розповідати татові?
– Лише якщо знатиму напевне, що ти собі не зашкодиш, люба.
– Тоді ви не на моєму боці, – випалила Дон, розвернулася й пішла геть значно швидше, ніж могла рухатися Сі Джей.
Моя дівчинка сумно зітхнула, і я легенько штовхнув її лапою.
– Хороший собака, Тобі, – сказала вона, проте насправді не звертала на мене уваги.
Я лежав біля матері Дон, коли та помирала, і всі вони були дуже сумні. Діти стискали мене, і я виконував задля них команду «Спокійно». Френ і Петсі сиділи тут, але без Сі Джей. Часто, навіть коли Сі Джей бувала в будинку, я лишався з Френ і Петсі, бо вони потребували мене більше.
Це був чудовий спосіб життя. Не було собачих дверей, але щоразу, як я підходив до дверей на маленьке подвір’я, ті роз’їжджалися переді мною, і запахи знадвору сповіщали, коли піде сніг чи дощ, коли прийде літо й коли настане осінь. Чосер продовжував регулярно гратися зі мною – щоправда, відколи він дізнався, що з Едді можна розраховувати на смаколики, ми проводили на кухні майже стільки ж часу, скільки на подвір’ї.
Іноді Сі Джей зникала на тиждень-два поспіль, але завжди поверталася. Якось за обідом, невдовзі після одного з її тривалих відлучень, я відчув якийсь страх у розмові Сі Джей із Френ і тривожно сів.
– У нас буде новий гість. Уже в понеділок, – сказала Сі Джей.
– О? – промовила Френ.
– Я. Я новий гість.
– Що?
– Це майже благословення, Френ. Зі мною зараз усе настільки погано, що лікарі не знають, звідки почати. І, правду кажучи, я втомилася від цього. Утомилася від усього цього болю, безсоння й недуг. Утомилася від сорока пігулок на день. Коли померла Ґлорія, я усвідомила, що це означає кінець моїм обов’язкам. Я більше нікому нічого не винна.
– Сі Джей…
Сі Джей засовалася на стільці, нахилившись уперед.
– Я це вирішила дуже-дуже давно, Френ. Ти мене не відрадиш. На родинному зібранні я всім про це розповіла й з усіма попрощалася. Усі мої справи залагоджені. – Сі Джей трохи розсміялася. – Так я завжди й навіки лишуся молодшою за Ґлорію. Вона збожеволіє від цього.