– Гадаю, нам слід поговорити про це. Може, ти могла б відвідати когось…
– Я вже обговорила це з моїм терапевтом. Повір, ми майже ні про що інше не розмовляли останні півтора року.
– І все ж я гадаю…
– Знаю, як гадаєш, але ти помиляєшся. Це не самогубство – це прийняття. Лише питання часу, коли в мені знову щось зламається. Я з жахом думаю, що черговий інсульт може лишити мене калікою – після спостережень за Ґлорією мені нестерпна думка, що щось подібне може трапитися з моїм розумом. Так я контролюватиму те, що відбувається, де й коли.
– Але ж ти не можеш знати, чи станеться в тебе черговий інсульт.
– Френ. Я припинила діаліз.
– О Господи.
– Ні, ти не уявляєш. Свобода. Не треба повертатися туди знов і знов. Я мала свої злети й падіння, але це було добре й довге життя, і я не шкодую про своє рішення. Будь ласка, спробуй зрозуміти. Таке відчуття, ніби в мені штучно підтримували життя, і, мабуть, не без причини: я допомогла багатьом людям. Але згідно з прогнозом усе це погано скінчиться. Я хочу, аби мій кінець настав тоді, коли оберу я, а не відкладався штучно, незалежно від якості мого життя. Не хочу закінчити овочем.
Страх уже полишив Сі Джей. Я ткнувся їй у руку, і вона ніжно погладила мене.
Кілька днів по тому Сі Джей оселилася в будинку. І я одразу ж зрозумів, що вона почувається більш хворою, ніж будь-коли. Я застрибнув на її ліжко й залишався там із нею, то підповзаючи ближче до голови, то калачиком згортаючись біля ніг.
– Хороший собака, Тобі, – завжди казала вона. Проте її голос лунав усе слабше й слабше. – Ти не просто терапіґль – ти янгол, зовсім як Макс, як Моллі.
Я замахав хвостом, почувши, з якою ніжністю вона промовляє ці імена. Моя дівчинка знала, хто я, знала, що я завжди був поряд, піклувався про неї й боронив від небезпек.
Багато людей приходили відвідати Сі Джей, і вона завжди раділа цьому. Декого з них я знав, як-от Ґрейсі, котра була маленькою дівчинкою, коли я був Максом, а тепер – дорослою жінкою з власними дітьми. Сі Джей цілувала всіх дітей і сміялася, біль усередині неї відступав, та все одно лишався, прихований від очей. Іншою була жінка, яку я впізнав, бо бачив не так давно. Її звали Дон, дівчина з ароматом яблук на руках, і вона годинами сиділа біля Сі Джей і розмовляла. Я ненадовго пішов, аби перевірити, чи не потрібен Петсі або Френ, та коли повернуся, Дон була й досі там.
– Люди завжди питають мене, яку спеціальність я хочу, а я постійно кажу їм, що просто зосереджена на вступі до медучилища. Звідки мені знати, яка галузь мене привабить? Мене ще навіть не прийняли.
– Вступиш, – сказала Сі Джей. – Я знаю, що вступиш.
– Ви завжди вірили в мене, Сі Джей. Ви врятували моє життя.
– Ні, це ти врятувала своє життя. Ти ж знаєш, як кажуть у цій програмі: ніхто інший не зробить цього за тебе.
– Так, знаю, – сказала Дон.
Сі Джей слабко кахикнула, і я застрибнув до неї, щоб бути поряд. Її рука опустилася й погладила мене по спині.
– Гадаю, мені краще вже йти, – нарешті сказала Дон.
Вони обійнялися, і я відчув, як любов струменить між ними.
– Вдалого польоту, – сказала Сі Джей. – І пам’ятай: ти завжди можеш зателефонувати мені.
Дон кивнула, витираючи очі. Вона всміхнулася й помахала рукою, покидаючи кімнату, а я притулився до моєї дівчинки, відчуваючи, як вона поринає в глибокий сон.
Одного дня Сі Джей годувала мене шматочками сандвіча з шинкою й сиром, який приніс їй Едді, коли зупинилася й глянула на мене. Я не зводив очей із сандвіча.
– Тобі, – сказала вона, – послухай мене. Знаю, що ти по-справжньому прив’язаний до мене, але я скоро тебе покину. Могла б залишитись, але все добре, що могло запропонувати мені життя, уже сталося, і я втомилась від усього поганого – особливо від того, що буде, коли спробувати продовжити це. Я просто хочу бути зі своїм чоловіком. Єдине, чого мені шкода, – це покидати друзів, і один із цих друзів – ти, Тобі. Але я знаю, що тебе люблять і про тебе піклуються, і знаю, що мати любов і роботу для собаки найважливіше в житті. Багато в чому ти нагадуєш мою собаку Моллі з її добротою, а також Макса з його впевненістю в собі. Чи не перекажеш моїм янголам-собакам, що я скоро буду з ними? І чи не побудеш зі мною в мою останню хвилину? Не хочу боятися – а якщо ти тут, я знаю, що буду хороброю. Ти мій друг назавжди, Тобі.
Любов хлинула між нами, коли моя дівчинка притягла мене до себе.
Сі Джей пішла від нас прохолодного ясного весняного дня. Френ увесь день сиділа біля неї, а я поклав голову їй на груди, і її рука вільно гладила моє хутро. Коли вона зупинилася, я глянув на Френ, яка підсунула стілець ближче й узяла вже безвольну руку у свої долоні. Помалу Сі Джей ішла з життя, доки з останнім подихом моєї дівчинки не стало.