– Хороший собака, Тобі, – сказала мені Френ, обійняла мене, і її сльози закрапали на моє хутро.
Я думав про маленьку Клеріті, яка падала з пристані на Фермі. Як вона не зводила з мене очей, коли Ґлорія взяла її на руки. «Длузку», – казала дівчинка. Пригадував, як вона увійшла у двір разом із Трентом, щоб забрати мене додому. Думав про її обійми й поцілунки, про те, як, коли був Максом, вона притискала мене до грудей, щоб зігріти.
Тепер я мав жити без її обіймів.
Моя Сі Джей. Вона навчила мене, як добре любити не тільки мого хлопчика Ітана, дала зрозуміти, що насправді я любив багатьох людей за свої життя й що любов до людей і є моєю кінцевою метою. Присутність Сі Джей у моїх життях стала центральним моментом мого існування й дозволила допомогти людям, які лежали в ліжках у своїх кімнатах, побороти страхи й віднайти остаточний мир і прийняття.
Я служив цим людям іще багато років після смерті Сі Джей, але не минало й дня, щоб я не згадував її – згадував крихітку Клеріті, яка прослизає до кінської стайні, згадував Сі Джей, котра обіймає мене в машині біля океану, згадував життя з Трентом, коли я був Максом.
Коли одного дня я робив свої справи, гострий біль змусив мене скрикнути. Петсі, Френ та Едді відвезли мене до Ветеринара, і я знав, чому вони всі вирушили в ту поїздку. На цей час я вже майже осліп, але досі відчував запах кориці й Чосера на руках Петсі, коли вона взяла мене, понесла, задихаючись, до кабінету Ветеринара й поклала на холодний стіл. Сильні, пропахлі курятиною руки Едді заспокоювали мене, і всі шепотіли мені на вухо, коли швидкий укол приніс майже миттєве полегшення.
– Ми любимо тебе, – казали вони.
Цього разу, коли хвилі накрили мене, вони були не темні, а несли поверхове сяйво, що танцювало мільйонами бульбашок. Я підняв голову й поплив на це яскраве сяйво, розтинаючи водну гладінь назустріч дивовижній заграві світанку. Золотом відливало світло, що грало на м’яких хвилях, а зір раптом зробився чітким і гострим, як у цуценяти. Букет чарівних пахощів торкнувся мого носа, і серце підстрибнуло, коли я збагнув, чиї це запахи.
– Моллі! – почув я чиєсь гукання.
Я хутко крутнув головою, і там були вони – люди, яких я відчував. Усі, кого любив за життя, стояли біля краю води, усміхаючись і плескаючи в долоні. Я бачив Ітана й Ганну, Трента й Сі Джей, які були попереду, разом з Енді, Майєю, Джейкобом і всіма іншими.
– Бейлі! – скрикнув Ітан, розмахуючи рукою.
Мене звали Тобі, і Дружко, і Моллі, і Макс, і Бейлі, і Еллі. Я був хорошим собакою, і це моя винагорода. Тепер я міг бути з людьми, яких любив.
Я розвернувся, підвиваючи від радощів, і поплив назустріч золотим берегам.