– Гей, поглянь-но. Роккі? Сидіти! Сидіти! – скомандував Трент. Роккі пильно глянув на Трента, сів і завмер. – Хороший собака!
– Я не навчаю Моллі жодних трюків, – сказала Сі Джей. – У мене в житті й без того наказів вистачає.
– Жартуєш? Собаки прагнуть роботи. Жити без неї не можуть. Так, Роккі? Хороший хлопчик, сидіти!
Що ж, я знала, що означає це слово. Цього разу, коли сів Роккі, я теж сіла.
– Диви, Моллі навчилася, спостерігаючи за Роккі! Ти така хороша собака, Моллі!
Я помахала хвостом, почувши, що хороша собака. Я знала й інші команди, але жодної з них Сі Джей не казала. Роккі перекотився на спину, щоб йому почухали живіт, і я приставила зуби до його горла.
– Гей, то… – почав Трент.
Роккі завмер, а тоді звільнився з мого захвату. Я теж це відчула: раптом від Трента повіяло страхом. Роккі тицьнувся мордою в його руку, а я глянула на Сі Джей, яка з усмішкою дивилася в небо, не усвідомлюючи жодної загрози.
– Може… Сі Джей? Може, цього року підемо разом на випускний.
– Що? Ні, ти жартуєш? На випускний не ходять із друзями. Він не для того.
– Так, але…
– Але що? – Сі Джей перевернулася, відкинувши волосся з обличчя. – Господи, Тренте, запроси якусь гарненьку. Як щодо Сьюзен? Я знаю: ти їй подобаєшся.
– Ні, я… гарненьку? – перепитав Трент. – Ну ж бо. Ти ж знаєш, що гарна.
Сі Джей злегка тицьнула його в руку.
– Дурник ти.
Трент, насупившись, дивився в землю.
– Що? – спитала Сі Джей.
– Нічого.
– Ну ж бо, ходімо в парк.
Ми пішли на прогулянку. Роккі затримував нас, обнюхуючи й помічаючи кущі, я ж ні на крок не відходила від Сі Джей. Вона дістала з кишені маленьку коробочку, але це була не їжа. Спалахнув вогонь – і з її рота потягнувся смердючий дим. Я знала цей запах: він був на всьому одязі Сі Джей і часто – у подиху.
– То як воно – бути під наглядом? Увесь цей домашній арешт? – поцікавився Трент.
– Ніяк. Просто мушу ходити до школи. Це навіть не справжнє покарання. Ґлорія поводиться так, наче я типу якась злочинниця. – Сі Джей розсміялася, а тоді знову закашляла димом.
– Однак тобі вдалося зберегти собаку.
Ми з Роккі разом підняли очі на слові «собака».
– Щойно мені виповниться вісімнадцять, я тієї ж секунди поїду.
– Ага? І як ти збираєшся це влаштувати?
– Вступлю до армії, якщо буде треба. У монастир піду. Треба лише протриматися, доки мені буде двадцять один.
Ми з Роккі знайшли якусь мертву тварину, смачну на запах, але Сі Джей і Трент не зупинялися, і повідці відтягнули нас геть, перш ніж хтось із нас устиг насолодитися нею. Буває, що люди дають собакам час обнюхати все важливе, але здебільшого вони ходять надто швидко, і дивовижні можливості марнуються.
– Що станеться у двадцять один? – спитав Трент.
– Тоді я отримаю першу половину капіталу, який залишив мені тато.
– Ого? Скільки це?
– Десь мільйон доларів.
– Бути не може.
– Може. Після катастрофи авіакомпанія виплатила компенсацію. Вистачить оплатити коледж і переїхати до Нью-Йорка, щоб підняти свою акторську майстерність на новий рівень.
За кілька будинків попереду в траві стрибала білка. Тварина завмерла, усвідомивши свою фатальну помилку. Ми з Роккі опустили голови й приготувалися до атаки, натягнувши повідці.
– Гей! – промовив Трент сміючись.
Він теж побіг, та, оскільки вони із Сі Джей гальмували нас, білка встигла дістатися дерева й чкурнула нагору, заливаючись тріскотом. Якби не це, ми б майже напевне її спіймали. Ту ж білку ми гнали дорогою додому. Невже цей дурний звір хотів бути впійманим?
Інколи Сі Джей казала: «Хочеш піти до ветеринара?» – що приблизно означало: «Ми їдемо машиною – ти на передньому сидінні – до Доктора Марті!» Я завжди реагувала з ентузіазмом, навіть коли одного дня повернулася додому в дурнуватому комірці – пластиковому конусі, що підсилював усі звуки й неабияк заважав їсти й пити. Знадобилося багато часу, щоб звикнути до цієї ідеї, але зрештою я засвоїла, що люди полюбляють час від часу надягати на собак дурні комірці.
Коли наступного разу я побачила Роккі, він мав такий самий комірець! У ньому важко було борюкатися, але ми впоралися.
– Бідолашний Роккі тепер співатиме фальцетом, – сказав Трент.
Сі Джей розсміялася. З її носа й рота валив дим. Невдовзі після того, як дурний комірець зняли, ми почали ходити до «художньої студії», тобто йшли до спокійного місця, де я гризла жувальну іграшку, доки Сі Джей гралася з пахучими паличками й папірцями. Усі в художній студії знали моє ім’я й гладили мене, а часом і годували – це так не схоже було на дім, де тільки Сі Джей обіймала й пригортала мене, а Ґлорія відштовхувала щоразу, як я намагалась якось привітатися з нею.