Я не могла збагнути, що коїться із Сі Джей, але бачила, що вона не раділа. Дівчина щось віддала Шейну, який розвернувся й жбурнув це Кайлу.
– Скоро поверну, – сказав той, розвернувся й пішов.
Шейн усміхнувся до Сі Джей.
– Ти знаєш, що мене можуть через це виключити? Я вже під адміністративним наглядом, – сказала вона.
– Розслабся, хто про це скаже? Моллі? – Шейн потягнувся до мене й погладив по голові.
Він був надто грубим. Потім схопив Сі Джей.
– Не треба. Не тут.
– Ну ж бо. Більше нікого в цілому будинку.
– Припини це, Шейне.
Я почула гнів у її голосі й трохи загарчала. Шейн розвів руки, сміючись.
– Гаразд, Боже ж ти мій. Не треба цькувати мене собакою. Я просто дуркував. Піду потусуюся з Кайлом.
Сі Джей знову взялася до гри зі своїми папірцями й мокрими паличками. Незабаром повернувся Шейн і кинув щось на стіл поряд із нею, дзенькнувши металевим кільцем.
– Гаразд, ми пішли, – сказав він.
Сі Джей не відповіла йому.
Кілька днів по тому Ґлорія й Сі Джей дивилися телевізор, а я спала, коли у двері постукали. Я встала й замахала хвостом, гадаючи, що це Трент, але там були двоє чоловіків у темному одязі й з металевими штуками на пасках – з досвіду я зрозуміла, що це поліцейські. Сі Джей впустила їх у дім. Ґлорія встала. Я замахала хвостом і дружньо ткнулася носом в офіцерів.
– Ви Клеріті Магоні? – спитав один із них Сі Джей.
– Так.
– Що відбувається? – спитала їх Ґлорія.
– Ми тут через незаконне проникнення до кабінету мистецтв старшої школи.
– Проникнення? – перепитала Ґлорія.
– Комп’ютер-лептоп, трохи готівки, срібна рама для картини, – сказав офіцер.
Ґлорія ахнула.
– Що? Ні, це не… – пробелькотіла Сі Джей.
Я відчувала, як її охоплює страх.
– Що ти зробила? – спитала Ґлорія.
– Це не я. Це Шейн.
– Ти маєш піти з нами, Клеріті.
– Нікуди вона не піде! – заявила Ґлорія.
– Сі Джей, мене звати Сі Джей.
Я стала поряд із нею.
– Ходімо, – сказав офіцер.
– Моя донька нікуди не піде з поліцією! Я сама її відвезу, – заявила Ґлорія.
– Усе гаразд, Ґлоріє, – сказала Сі Джей.
– Не гаразд. Вони не можуть ввалюватися сюди, як якесь гестапо, це наш дім.
Мені здалося, що офіцери починають сердитися.
– Так, гаразд. Треба, щоб ваша донька негайно проїхала з нами у відділок.
– Ні! – закричала Ґлорія.
Полісмен торкнувся свого боку й витягнув два металеві кільця.
– Повернися, Сі Джей.
Після того всі пішли. Сі Джей навіть не погладила мене, від чого я почувалася поганою собакою. Будинок став дуже порожній і самотній.
Я спустилася вниз до своєї подушки в підвалі, відчуваючи потребу згорнутися в безпечному місці.
Від звуку парадних дверей я встала, але не пішла нагору, бо чула, що там лише Ґлорія, а не Сі Джей. Ґлорія зачинила двері над сходами.
Усю ніч я чекала, коли повернеться моя дівчинка, але цього не сталося. Не повернулася вона й наступного дня. Я мала кісточку, щоб пожувати, але все одно була голодною, оскільки обіду не було – увесь день не було. Попити води завжди можна на задньому подвір’ї, особливо того ранку, коли дощило, але я була сумна, самотня й голодна.
Зрештою я дала волю почуттям, заливаючись гавкотом про свої страхи й порожній живіт. Десь здаля мені відповів самотній собака, якого я ніколи не чула. Певний час ми обоє гавкали, а тоді він різко припинив. Я гадала, хто той собака й чи ми коли-небудь гратимемося разом. Міркувала, чи їв він того дня.
День триває значно, значно довше, коли ти голодна й стурбована через людину, про яку маєш піклуватися. Зрештою, однак, небо потемнішало, і я увійшла крізь собачі двері й згорнулася тісним калачиком під сходами. Мій порожній живіт зводило від голоду. Я починала боятися, і страх довго не давав мені заснути.
Де була Сі Джей?
Розділ 11
Більшість наступного дня я провела, лежачи в затінку у дворі, спостерігаючи, як стрибають кілька пташок по мокрій траві. Я забувала про свій голод, лише коли бачила, що за скляними дверима стоїть Ґлорія й дивиться, як я лежу на задньому подвір’ї. Щоразу, як вона дивилася на мене, я почувалася поганою собакою. Решту часу вмирала від голоду.
Де б не була Сі Джей, я знала: вона не хотіла б, щоб я лишилася без обіду. Кілька разів я неспокійно заходила в дім перевірити свою миску, але та завжди виявлялася порожньою. Більше їсти не було чого, якщо не враховувати кількох шкарпеток, знайдених у кошику. Їсти шкарпетки я не стала, бо вже жувала таке раніше й знала, що по-справжньому голод вони не тамують. І все одно вилизувала миску, уявляючи там слабкий присмак їжі.