Іноді я відчувала запахи їстівного в повітрі, смачні аромати їжі, яку готували люди. Хтось десь смажив м’ясо на грилі. Мабуть, дуже далеко, але мій ніс привів би мене туди, якби я вибралася з подвір’я.
У дворі було двоє воріт. Одні, біля гаража, високі й дерев’яні, а протилежні, крізь які іноді ходила Сі Джей, з такого ж металу, що й паркан, і, власне, навіть трохи нижчі. Розбігшись, я могла б, напевно, перескочити їх.
Ця ідея не йшла в мене з голови. Я перестрибну через паркан і за своїм нюхом знайду м’ясо, що смажиться, а якась людина дасть мені поїсти.
Хоча від цього задуму в мене текла слинка, сама лише думка про втечу з двору змушувала мене почуватися поганою собакою. Я потрібна була Сі Джей тут. Я не зможу захистити її, якщо втечу на пошуки їжі.
Скиглячи, я знову повернулася крізь собачі двері перевірити миску. Досі нічого. Зі стогоном я вляглася. Болісна порожнеча в животі відчувалася так сильно, що не давала заснути.
Я була в підвалі, коли почула, як Трент вигукує моє ім’я. Я вибігла крізь собачі двері – він стояв на подвір’ї, свистом підзиваючи мене. Від радості я просто налетіла на нього, а він розсміявся й став борюкатися зі мною. Скрізь на ньому я відчувала запах Роккі.
– Привіт, Моллі! Ти в порядку? Звісно, сумуєш за Сі Джей.
Я почула, як відчиняються задні двері. Там стояла Ґлорія.
– Ти прийшов забрати його із собою? – спитала вона.
– Моллі – це «вона», – відповів Трент. Я сіла, почувши своє ім’я. – Ви її годували?
– Чи годувала я її? – перепитала Ґлорія.
Я відчула, як невеличкий приплив емоцій – тривоги, мабуть, – охопив Трента.
– Ви її не годували?
– Не говори зі мною таким тоном. Я гадала, що в неї є десь їжа. Нічого іншого мені ніхто не казав.
– Але… повірити не можу, що ви залишили собаку голодною.
– То ось чому ти тут. Через собаку. Зрозуміло.
Якась огидна емоція йшла від Ґлорії, щось схоже на злість.
– Ну… так. Тобто…
– Ти тут, бо вважаєш, що, годуючи собаку, зможеш підлеститися до Клеріті. Я знаю, що ти на неї запав.
Трент глибоко вдихнув, а тоді повільно видихнув.
– Ходімо, Моллі, – тихо сказав він.
Я побігла за Трентом до задніх воріт, озирнувшись через плече на Ґлорію, коли він зупинився відчинити їх. Вона стояла, упершись руками в стегна, і дивилася мені в очі, від чого стало моторошно.
Трент відвів мене в будинок Роккі й нагодував. Я була дуже голодна й гарчала на брата, коли той намагався залучити мене до гри, перш ніж я наїмся. Покінчивши з їжею, я відчула приємну важкість у шлунку, зробилася млявою й хотіла лише дрімати. Але Роккі тримав у зубах мотузку й гасав подвір’ям, наче я ніколи б його не спіймала – що, звісно ж, було неправдою. Я підбігла до нього й схопила інший кінець мотузки, і ми тягали одне одного по дворі. Трент стежив за нами й сміявся, і тоді Роккі поглядав на нього, а я, скориставшись цією миттєвою неуважністю, висмикувала мотузку й тікала геть від переслідування Роккі.
Тієї ночі ми з братом лежали разом на підлозі в Трентовій кімнаті вкрай виснажені. Під час битви за мотузку я на мить забула про Сі Джей, але зараз у темній кімнаті тужила за нею й відчувала сум. Роккі обнюхував мене, тикався мордою й облизував мій рот, під кінець поклавши голову мені на груди.
Наступного ранку Трент пішов. З того, як він це робив, – одягаючись і збираючи папери з усе більшим поспіхом, – я зробила висновок, що він іде до школи. Ми з Роккі боролися, знову гралися з мотузкою й вирили кілька ям на задньому подвір’ї. Повернувшись додому, Трент нагодував нас і чомусь сердито висварив, засипаючи землею наші ями. Вочевидь, ми – чи принаймні Роккі – були чомусь поганими собаками, але не знали чому. Роккі трохи постояв, похнюпивши голову й опустивши вуха, але потім Трент погладив його – і все стало добре.
Ми саме борюкалися, а Трент був у будинку, коли ляснули бічні ворота. Ми з Роккі загавкали й побігли до них, здибивши хутро, але там стояла моя дівчинка, і я одразу ж опустила вуха й радісно помчала до неї.
– Моллі! – весело гукнула вона. – Привіт, Роккі!
Роккі продовжував крутитися під ногами з тією дурною мотузкою, коли Сі Джей упала на коліна, обхопила мене руками й поцілувала в морду. А тоді Роккі задер голову й побіг до Трента, що саме виходив із задніх дверей. Роккі привітався з Трентом, наче того не було так само довго, як і Сі Джей, – от дивак.
– Спокійно, Роккі. Привіт, Сі Джей.