Сі Джей зупинилася на місці.
– Так, постривайте, що це за місце?
– Технічно ми притулок для собак, і це наша головна функція, але мій грант дозволяє використовувати цей заклад для досліджень у галузі виявлення раку. Собаки мають нюх, у сотні тисяч разів сильніший за наш, і певні дослідження показують, що вони здатні за подихом людини виявити рак іще до того, як його діагностують у будь-який інший спосіб. Оскільки виявлення на ранніх стадіях – найшвидший спосіб зцілення, це може мати неабияке значення. Тож я беру методики з досліджень і намагаюся застосувати їх на практиці.
– Ви тренуєте собак винюхувати рак.
– Саме так. Я, звісно, не єдина, хто цим займається, але більшість тренерів працюють із собаками, визначаючи зразки в лабораторії. Дають собакам нюхати пробірки. Я подумала: а якщо це робити «в полі», як-от на ярмарку здоров’я чи в громадському центрі?
– Отже, ви тренуєте собак ходити від людини до людини й перевіряєте, чи визначать вони рак.
– Правильно! Але мій помічник на півставки знайшов собі роботу на повний день, а та, що на повну ставку, зараз у декреті. Звісно, у мене були кілька волонтерів, але тих здебільшого цікавить гуляти із собаками, а не прибирати будки. І тут з’являєшся ти.
– Ви ніби натякаєте, що моїм обов’язком буде прибирати собачі какульки, – сказала Сі Джей.
Енді розсміялася.
– Я намагаюся не натякати, але так воно і є. Моя тітка – судовий пристав, завдяки цьому мене й затвердили для проведення громадських робіт. Спочатку я подала детальний опис посади, і ніхто мене не обирав – що й не дивно. Тоді я змінила його на просто «роботу із собаками». Гадаю, однак, що ти мусиш виконувати громадські роботи, і це певного роду покарання за скоєне, так? Зрештою, це й не має бути розвагою. То що ти накоїла?
Сі Джей вичекала кілька секунд, коли не чути було нічого, крім собачого ґвалту.
– Дозволила хлопцеві підбити мене на дурість.
– Тобто за це теж можуть заарештувати? Отакої, то в мене величезні проблеми, – сказала Енді. Вони удвох розсміялися, і я помахала хвостом. – Гаразд, готова починати?
Дивний видався день. Сі Джей садовила мене до відкритого загону із собакою, з яким можна було погратися, а сама зникала на кілька хвилин. Потім виходила й вела нас з іншим собакою гуляти навколо кварталу на повідцях. Її черевики та штани все більше намокали протягом дня й геть пропахли собачою сечею. Було так весело!
Наприкінці дня Сі Джей потирала спину й зітхала. Ми стояли й дивилися, як Енді грається з великим коричневим псом. Там було кілька металевих відер, і Енді підводила собаку до кожного, а той нюхав вміст. Біля одного з них Енді сказала:
– Чуєш? А тепер лежати!
І собака лягав, а Енді давала йому смачненького. Побачивши, що ми дивимось, Енді підійшла до нас, і собака поряд із нею.
Я підступила до пса, і ми обнюхали зади одне одного.
– Це Люк. Люку, тобі подобається Моллі?
Ми обоє підняли голови, почувши свої імена. Видно було, що Люк – собака серйозний. Він зосереджувався на грі, у яку грав з Енді. Не те що Роккі – того цікавили лише забавки й любов до Трента.
– Усього шість годин із перервою на обід, так? – сказала Енді.
– Так. Шість благословенних годин. Ще 194 попереду.
Енді розсміялася.
– Наприкінці тижня я підпишу форму. Дякую, ти чудово попрацювала.
– Може, у мене блискуче майбутнє у сфері собачого прибирання, – мовила Сі Джей.
Ми поїхали на машині, і я була на передньому сидінні! Коли в’їхали на під’їзну доріжку до будинку Емілі, там стояла Ґлорія й розмовляла з матір’ю Емілі. Сі Джей заціпеніла, побачивши матір. Ґлорія змахом піднесла руку до горла.
– О, чудово, – буркнула Сі Джей. – Просто чудово.
Розділ 13
– Залишу вас удвох поговорити, – сказала мати Емілі, коли ми наблизилися, а сама пішла в дім.
Я лишилася біля Сі Джей, а та взагалі не ворушилася, просто стояла на місці. Мене обдало потужним арсеналом запахів Ґлорії, що забивали всі інші.
– Ну, – промовила та, – нічого не хочеш мені сказати?
Вона, як завжди, була нещаслива.
– Бачу, у тебе новий «кадиллак», – промовила Сі Джей. – Гарна тачка.
– Не це. Я до смерті хвилювалася за тебе. Ти жодного разу не зателефонувала, щоб повідомити, де перебуваєш. Я ледве засинала.
– Чого ти хочеш, Ґлоріє?
Щось ворухнулось у великому передньому вікні. Це був Дел, який розсунув штори й визирнув надвір. Доки я спостерігала, з’явилася рука його матері, схопила й відтягла хлопчика.