– Маю сказати тобі лише одне – і все, ніяких обговорень, – промовила Ґлорія.
– Звучить як чесна дискусія, – зауважила Сі Джей.
– Консультація з адвокатом, що займається сімейним правом, коштувала мені великих грошей. Вона каже, що я можу подати клопотання до суду й змусити тебе повернутися додому. Також вона каже, що я не повинна у власному домі бути заручницею собаки. Тож про це я позиватимуся теж. Ти не маєш вибору, а суддя може навіть призначити тобі домашній арешт. Ось і все. Звернення до суду коштуватиме сили грошей, і ти програєш. От я й прийшла сказати тобі про це. Безглуздо марнувати гроші на суд, коли ми могли б здійснити чудову подорож чи ще якось витратити ті кошти.
Схоже, найближчим часом не мало відбутися нічого цікавого, тож я позіхнула й вляглася.
– Ну? – сказала Ґлорія.
– Я гадала, мені не дозволено говорити.
– Можеш говорити про те, що я тобі зараз озвучила. Я просто не збираюся стояти тут і сперечатися з тобою. Ти неповнолітня, і закон на моєму боці.
– Гаразд, – відповіла Сі Джей.
Ґлорія хмикнула:
– Що «гаразд»?
– Гаразд, зробимо так, як ти сказала.
– Добре. Так уже краще. Ти поводилася вкрай нешанобливо, і я гадки не маю, що думають оці люди, з якими ти тут жила. Я твоя мати й маю конституційні права.
– Ні, я мала на увазі: зробимо, як ти кажеш, – підемо до суду. Ти вимагатимеш контролю наді мною, а я – щоб тебе позбавили батьківських прав.
– А, зрозуміло. Тепер я жахлива мати. Ти потрапила до в’язниці, тебе усунули від школи, ти брешеш і не слухаєшся, а я тобі життя присвятила – і все одно погана тут я.
Обидві сердилися, але Ґлорія ще й кричала. Я сіла й стривожено опустила лапу на ногу Сі Джей, бо хотіла піти. Вона, не дивлячись, погладила мене.
– Сподіваюся, колись у тебе буде така ж нестерпна дитина, як ти сама, – кинула Ґлорія.
– Трент каже, ти зовсім не годувала Моллі.
– Ти змінюєш тему.
– Твоя правда, ми говорили про те, яка я погана дитина. То що скажеш? Мені телефонувати адвокатові? Чи ти визнаєш, що Моллі – моя собака, і я залишу її? Тобто я можу й далі жити тут. – Сі Джей жестом показала на будинок, і коли вона це зробила, чиясь тінь відсахнулася від переднього вікна. Вона здалася надто високою, щоб бути Делом.
– Я не хочу, щоб ти жила з іншими людьми. Це здається жахливим, – сказала Ґлорія.
– То як ти хочеш вчинити?
Того вечора ми повернулися до нашої кімнати в будинку Сі Джей. Прийшов Трент із Роккі, і я неймовірно зраділа, побачивши брата, який обнюхав мене з голови до ніг, підозріло сприймаючи всі нові запахи. Коли ми вийшли надвір, падав сніг, і Роккі бігав довкола, веселився й качався в снігу, доки весь не змок. Вийшов Трент і обтер його рушником, а Роккі стогнав від задоволення. Я пошкодувала, що теж не повалялася в снігу.
Відтоді все повернулося до звичного ладу, ось тільки Сі Джей більше не ходила до школи – натомість я мала майже щоранку їздити з нею в машині бавитися з Енді та її собаками!
Коли ми наступного разу повернулися до будівлі Енді, та радісно зустріла мене, цілувала й обіймала. Мені подобалися її прояви уваги й чарівні собачі запахи. А тоді вона встала.
– Я гадала, може, ти здалася, – сказала Енді до Сі Джей.
– Ні, просто… сімейні проблеми, які треба було владнати. Ви не телефонували до суду чи ще кудись, ні? – відповіла Сі Джей.
– Ні, але краще б ти зателефонувала мені.
– Так, я… мала це зробити. Чомусь мені ніколи не спадає на думку телефонувати людям.
– Ну, гаразд, ходімо до роботи.
З якоїсь причини собакам у будівлі Енді не дозволяли виходити на сніг, хіба що на прогулянку на повідці, тож, доки Сі Джей прибирала їхні будки, моїм обов’язком було гратися з ними на огородженій ділянці всередині великої кімнати в будинку. Проте чимало собак не хотіли гратися. Двійко з них були застарі для чогось, окрім як обнюхати мене й улягтися, ще двоє просто не вміли гратися, лише гарчали й рявкали на мене, доки я задкувала від них подалі. Ті пси здавалися сумними й переляканими, і їх відсаджували поодинці до іншого внутрішнього загону, доки Сі Джей прибирала їхні будки.
Це дало мені вдосталь часу поспостерігати, як Енді грається з Люком, великим коричневим псом, і двома самицями, жовтою й чорною. Гра була така: кілька старих людей сиділи на металевих стільцях далеченько одне від одного, а Енді до кожного по черзі підводила собак, щоб ті обнюхали їх. Люди, однак, із ними не гралися – часом люди полюбляють просто сидіти, навіть якщо зовсім поряд є собака. Потім Енді розводила собак по будках, а люди мінялися місцями, пересідаючи на інші стільці.