– Ти допомагаєш йому купувати будинок чи що?
– Ну, так, так. Звісно.
Я увійшла на кухню перевірити, чи, бува, чогось їстівного не впало на підлогу. Ось тоді я й побачила чоловіка, який стояв надворі, вдивляючись крізь скляні двері. Я загавкала, попереджаючи про небезпеку.
Чоловік миттєво розвернувся й утік. Сі Джей увійшла на кухню.
– Що сталося, Моллі? – спитала моя дівчинка.
Вона підійшла до дверей і відсунула їх, а я вибігла у двір. Запах чоловіка стояв у повітрі, і я швиденько простежила його до зачинених задніх дверей. Я знала цей запах, знала, кому він належить. Шейнові.
Сі Джей покликала мене назад до будинку.
– Ну ж бо, Моллі, тут надто холодно, – сказала вона мені.
Наступного разу, коли ми завітали до Енді, вона підійшла до нас, доки Сі Джей струшувала сніг із черевиків.
– Гей. Хочу сьогодні дещо спробувати.
– Звісно, – сказала Сі Джей.
Це була та сама гра, у яку щодня грала Енді. Мені вона не здавалася такою розвагою, як, наприклад, потягати каната й поганяти м’ячика, але такі вже люди – у їхній уяві гра зазвичай не така весела, як у собак. Люди сиділи на стільцях, широко розставлених від одного краю великої кімнати до іншого. Енді сказала Сі Джей тримати мій повідець, і ми підійшли до людини в дальньому кінці – жінки в хутряних чоботах із котячим запахом.
– Привіт, як тебе звати? – спитала вона, простягаючи руку, щоб я її лизнула.
Її пальці мали терпкий присмак.
– Це Моллі, – сказала Енді. Я помахала хвостом, почувши своє ім’я.
Ми разом підійшли до наступної людини, а тоді до наступної, щоразу даючи їм час погладити мене й поговорити зі мною. Але мене нічим не пригощали, хоч я й відчувала, що один чоловік тримав щось сирне в кишені.
Потім ми підійшли до жінки, чиї руки пахли рибою. Вона нахилилася погладити мене, і я відчула той самий запах, подібний до присмаку на моєму язику, коли я була Дружком, той самий, яким дихав лисий чоловік, що розмовляв із Сі Джей.
– Привіт, Моллі, – сказала жінка.
Я відчула, як злегка напружилась Енді, коли ми рушили далі, і тоді збагнула: ця гра має бути пов’язана із запахом. Я повернулася до жінки й лягла, схрестивши лапи.
– Ось воно! – Енді заплескала в долоні. – Хороша собака, Моллі, хороша собака!
Енді пригостила мене. Я вирішила, що гра мені подобається, і замахала хвостом, готова грати знову.
– То Моллі просто здогадалася про це? – спитала Сі Джей.
– Ну, не все так просто. Гадаю, усі собаки здатні визначити запах, та не обов’язково пов’яжуть його із сигналом, який мають дати нам. Але Моллі спостерігала за Люком – бачила, як вона схрестила лапи, зовсім як він? Ніколи не чула, щоб собака навчився цього, просто спостерігаючи за іншим, але ж це так – іншого пояснення бути не може.
Енді опустилася на коліна й поцілувала мене в ніс. Я лизнула її обличчя.
– Моллі, ти геній, справжній геній серед собак.
– Ти гудель, Моллі, – сказала Сі Джей. – Трохи геній, трохи пудель. Гудель.
Я помахала хвостом, насолоджуючись увагою.
– Якщо ти не проти, я хотіла б залучити Моллі до нашої програми. Тебе теж, якщо цікаво, – сказала Енді. – Це піде тобі в залік громадських робіт.
– Що, і покинути вигрібання собачих какульок? Це треба обміркувати.
З того дня щоразу, як ми були з Енді, вона вела мене знайомитися з людьми, і я подавала знак, тільки-но вловлювала той дивний неприємний запах. Однак це траплялося нечасто. Здебільшого люди пахли як люди.
Та іноді вони пахли їжею! На «Із Днем Подяки» ми із Сі Джей пішли до Трента. Повітря й людські руки так сильно пахтіли сиром, хлібом та іншими дивовижними запахами, що ми з Роккі ледь не божеволіли. Увесь день люди їли, жбурляючи шматочки, які ми ловили в повітрі.
Трент мав батька й матір. Уперше я задумалася, чому Сі Джей не має батька так само. Можливо, якби в Ґлорії була пара, вона б не почувалася завжди такою нещасливою.
Однак тут я нічого не могла вдіяти й мусила вдовольнитися поїданням їжі на «Із Днем Подяки».
І була дуже задоволена.
На «З Різдвом» Сі Джей і Ґлорія встановили у вітальні дерево, яке завішали котячими іграшками. Запах дерева чути було по всьому будинку. І якось увечері прийшли люди, розвісили ліхтарики й узялися готувати їжу. Сі Джей вбралася в одяг, який гучно шелестів, коли вона рухалася, і те саме зробила Ґлорія.
– Що скажеш? – спитала Ґлорія, стоячи у дверях кімнати Сі Джей.
Вона з шумом крутнулася. Це здавалося неможливим, але Ґлорія пахла ще сильніше, ніж зазвичай. Мій ніс мимоволі зморщився від напливу запахів у повітрі.