– Знаю.
– То не давай їй дістати тебе, гаразд? Не дозволяй Ґлорії влізти тобі в голову.
Хвилину вони стояли й дивились одне на одного.
– Добре, Тренте, – нарешті промовила Сі Джей.
Трент розвернувся й пішов до дверей. Ми пішли слідом. Потім він зупинився й глянув нагору.
– Диви, омела.
Сі Джей кивнула.
– Ну, то давай, – сказав Трент.
Сі Джей розсміялася, коли він простягнув до неї руки. Трент нахилився вперед і поцілував її, а я підстрибнула й поклала передні лапи їй на спину, аби бути частиною того, що відбувалося.
– Вау, – мовила Сі Джей.
– Ну, гаразд, бувай. Веселого Різдва, – сказав Трент.
Я спробувала вислизнути надвір разом із ним, але Сі Джей втримала мене. Потім вона зачинила двері й зо хвилину дивилася на них, а я тим часом спостерігала за нею, питаючи себе, що ми робимо.
Я з радістю покрутилася б під ногами всіх тих галасливих людей у вітальні й поїла смачненького, але Сі Джей пішла нагору, до своєї кімнати, і клацнула пальцями, наказавши йти за нею. Вона зняла свій шелесткий одяг і надягла те, що зазвичай носила, – м’яку сорочку до колін. Лягла в ліжко, не погасивши світла й із книгою в руках.
Книги можна жувати, хоча вони зовсім ніякі на смак, та й людей завжди засмучує, коли собаки так роблять. Книги – з тих іграшок, що не для собак.
Я згорнулася на підлозі біля її ліжка й заснула, хоч і далі чула, як гомонять люди внизу і як згодом кілька разів зачиняються й відчиняються парадні двері. Потім почувся стукіт, і я прокинулася. Двері спальні відчинилися.
– Привіт, Сі Джей, – сказав чоловік.
Я впізнала його запах з-поміж тих, що чула внизу. Коли він нахилився дати мені шматочок риби, його годинник із важким стукотом зісковзнув з руки.
– А, привіт, Джузеппе.
Чоловік розсміявся й увійшов у кімнату.
– Зви мене Ґасом. Єдина, хто кличе мене Джузеппе, – твоя мати. Гадаю, тому, що вірить, наче я з італійських принців. – Він розсміявся знову.
– Угу, – буркнула Сі Джей і розгладила ковдри поверх своїх ніг.
Чоловік зачинив за собою двері.
– То що ти читаєш? – спитав він.
– Ви п’яні, Ґасе.
– Гей, це ж вечірка.
Чоловік важко всівся на ліжко, поставивши ноги просто поряд зі мною. Я сіла.
– Що ви робите? Забирайтеся з моєї кімнати, – сказала Сі Джей сердито.
Чоловік поклав руку на ковдру.
– Мені сподобалася сукня, у якій ти була. Класні в тебе відростки. Знаєш, що таке відростки? Ноги.
Чоловік потягнув на себе ковдру. Сі Джей відсунулася.
– Припиніть, – сказала вона.
– Ну ж бо, – промовив чоловік.
Він встав і обома руками потягнувся до Сі Джей. Я відчула її страх і підстрибнула, поклала лапи на ліжко, ткнулася мордою в чоловіка й загарчала, як колись на коня Троя, коли той от-от збирався затоптати дитину.
Чоловік відсахнувся й налетів на полицю на стіні. Книги й фотографії посипалися на підлогу. Він крутнувся й з гуркотом повалився боком на килим. Я гавкала й рвалася вперед, вишкіривши зуби.
– Моллі! Усе гаразд. Хороша дівчинка. – Я відчула у своєму хутрі руку Сі Джей, яка напружено гладила мене вздовж хребта.
– Гей, – гукнув чоловік.
Сі Джей намацала мій нашийник і відтягнула мене назад.
– Вам час іти, Ґасе.
Він перекотився й підвівся на коліна. Двері відчинились, і на порозі з’явилася Ґлорія.
– Що сталося? – спитала вона.
Подивилася на Ґаса, який повзав по підлозі. Той, учепившись за ніжку ліжка, звівся на ноги.
– Джузеппе? Що сталося?
Важким кроком він пройшов повз неї в коридор. Ґлорія розвернулася обличчям до доньки.
– Я чула собаку. Вона покусала його?
– Ні! Звісно, ні.
– То що відбувається?
– Тобі це не сподобається, Ґлоріє.
– Кажи!
– Він прийшов сюди й почав лапати мене, зрозуміло?! – крикнула Сі Джей. – Моллі захищала мене.
Я повернула голову, почувши своє ім’я. Ґлорія застигла, і її очі розширилися, а тоді звузилися до крихітних щілин.
– Ти така брехуха, – прошипіла вона.
Потім розвернулась і втекла тієї ж миті, як гримнули парадні двері.
– Джузеппе! – гукнула жінка.
Наступні кілька днів Ґлорія й Сі Джей практично ніколи не бували в одній кімнаті. Коли вони сіли святкувати «З Різдвом», на якому рвали папір і діставали коробки з-під дерева, то майже не розмовляли між собою. Сі Джей почала їсти у своїй спальні, інколи це була лише крихітна жменька овочів, а часом – дивовижні страви з локшини, соусів і сирів або піца з чипсами й морозиво. Потім вона йшла до ванної, ставала на маленьку коробку й сумно зітхала. Кожні кілька годин щодня Сі Джей стояла на тій штуці. Я почала подумки називати її сумною коробкою, бо так завжди почувалася Сі Джей, стоячи на ній.