– За мною. До ноги. Будь хорошою собакою. Не тікай.
Ми наближалися до будівлі з різкими собачими запахами. Ґлорія поштовхом відчинила парадні двері й постукала ногою, і я пішла за нею всередину. Там розташувалася маленька кімната з відчиненими дверима, крізь які було чути гавкіт, мабуть, понад дюжини собак.
– Агов? Агов? – гукнула Ґлорія.
Крізь відчинені двері вийшла жінка й усміхнулася.
– Так, я можу вам допомогти?
– Я знайшла цього бідолашного песика покинутого на вулиці, – сказала Ґлорія. – Важко сказати, як довго він живе так, сам-один, далеко-далеко від своєї родини. Це тут залишають загублених собак?
Розділ 15
Раніше я вже бувала в таких місцях. Власне, трохи скидалося на те, куди ми із Сі Джей ходили гратися з Енді й Люком, хіба що тут жило набагато більше собак, стеля була низька, і не було великого приміщення, щоб люди сиділи на стільцях, – лише тісні проходи, заставлені собачими клітками.
Мене посадили в клітку з цементною підлогою довжиною лише кілька футів від воріт до будки. У конурі був шматок килимка, що зберіг запахи багатьох собак, та й саме повітря навколо мене пахло собаками, і лунав нескінченний гавкіт.
Коли входила жінка з водою чи їжею, я кидалася до воріт, махаючи хвостом, сподіваючись, що вона випустить мене. Я хотіла бігати, гратися і щоб люди мене гладили. Жінка була милою, але мене не випускала.
Решта собак здебільшого також кидалися до своїх воріт, коли вона опинялася поблизу. Багато хто з них гавкав, деякі сиділи тихо, поводячись так добре, як уміли. Жінка не випускала і їх.
Я не розуміла, що відбується й чому я тут, у місці, повному галасливих собак. Я так сильно тужила за Сі Джей, що почала сновигати, тихо підвиваючи, а тоді увійшла до будки й лягла на клаптик килимка, але не заснула.
Гавкіт, що ятрив мені вуха, був сповнений страху, подекуди гніву, інколи болю, часом смутку. Коли загавкала я, у моєму голосі чулися розпач і благання, щоб мене випустили з цього місця.
Уночі більшість собак заспокоїлися, але потім один із них почав брехати – це був коричнево-чорний пес у сусідній клітці, високий, худий і безхвостий, – це розпалило інших собак, і вже скоро всі гавкотіли знову. Дуже важко було заснути за таких обставин.
Я уявляла собі, як лежу на ліжку в ногах у Сі Джей. Іноді вночі там ставало надто спекотно, і я зістрибувала на підлогу, але зараз, так сильно скучивши за нею, я хотіла знову лежати на тому ліжку, хай як спекотно там не було. Прагнула відчути дотик її рук на своєму хутрі й знайомий чарівний запах її шкіри.
Наступного ранку мене випустили з клітки, відвели далі по коридору й поставили на стіл, зовсім як Ветеринари. Чоловік і жінка погладили мене, і чоловік зазирнув у вуха. Жінка взяла паличку й піднесла до моєї голови, однак чоловік тримав мені морду з обох боків, тож я не могла роздивитися, чи це не іграшка.
– Є дані, – сказала жінка.
– Так і знав, що вона чипована, – додав чоловік.
Мене повернули до клітки. Я була настільки розчарована, що ледь змогла піти на місце й лягти на килимку. Трохи погризла будку, але навіть від цього не полегшало. Я зітхнула й зі стогоном уляглася.
За кілька годин чоловік повернувся.
– Привіт, Моллі, – сказав мені.
Я сіла й замахала хвостом, з насолодою почувши своє ім’я. Він накинув мотузку мені на шию.
– Ходімо, дівчинко, до тебе тут дехто прийшов.
Я відчула запах Сі Джей тієї ж секунди, як чоловік відчинив двері в кінці коридору.
– Моллі! – гукнула вона.
Я кинулася до Сі Джей, а вона впала на коліна й обхопила мене руками. Я цілувала її в обличчя й у вухо і все бігала навколо неї, а мотузка волоклася за мною, зовсім мене заплутавши. Мені полегшало, і я плакала, плакала. Моя дівчинка сміялася.
– Хороша собака, Моллі, та сиди вже.
Важко було всидіти, але я знала, що маю бути хорошою собакою. Я сіла, махаючи хвостом, доки моя дівчинка стояла й розмовляла з чоловіком.
– Я так хвилювалася, – казала вона. – Гадаю, вона вибралася за ворота, коли той чоловік прийшов розчищати тротуар після великого снігопаду, що в нас стався.
Позаду, у глибині коридору, загавкотів високий чорно-коричневий пес, і всі приєдналися до нього. Я сподівалася, що незабаром їхні люди теж прийдуть забрати їх додому.
– Жінка, яка привезла її сюди, сказала, що вона бігала по вулиці.
– Це так не схоже на Моллі. Скільки з мене?
– Шістдесят доларів.
Я замахала хвостом, почувши своє ім’я. Сі Джей нахилилася погладити мене.