– Зачекайте, жінка?
– Якась заможна пані, – сказав чоловік.
– Заможна?
– Ну, знаєте. Новенький «кадиллак», дорого вдягнута, гарне волосся. Багато парфумів.
– Біляве волосся?
– Так.
Сі Джей глибоко вдихнула. Вона щось пошукала у своїй сумочці. Я уважно стежила, бо там у неї часто бували коржики.
– Подивіться, це вона? – Сі Джей перехилилася через конторку.
– Не думаю, що можу казати.
– Жінка на фотографії – моя мати.
– Що?
– Так.
– Ваша мати забрала вашу собаку? Не сказавши вам?
– Так.
Повисла тиша. Сі Джей була сердита й сумна водночас.
– Мені шкода, – промовив чоловік.
– Так.
У машині я опинилася на передньому сидінні.
– Я так за тобою скучила, Моллі. Так боялася, що з тобою щось станеться! – сказала Сі Джей та обійняла мене, а я лизнула її в обличчя.
– О Моллі, Моллі, – прошепотіла вона. – Дурненький ти шнудель, а не пудель.
Їй було сумно, попри те, що ми знову були разом.
– Мені дуже, дуже шкода. Не знала, що вона скоїть щось подібне.
Хоч за вікном було багато цікавого, я дивилася на неї, лизала руку й клала голову на коліна, зовсім як колись, маленьким цуценятком. Так приємно було сидіти поряд із нею, що мене швидко зморив сон.
Я прокинулася, коли машина сповільнила хід і різко повернула, наповнившись знайомими запахами. Ми були вдома. Авто затихло, і Сі Джей потяглася до мене, узявши мою голову в обидві руки.
– Тобі тут небезпечно, Моллі. Не знаю, що робити. Не можу довіряти Ґлорії, щоб не зашкодити тобі. Я померла б, якби з тобою щось трапилося, Моллі.
Я злегка помахала хвостом. Сі Джей випустила мене з машини, і я покрокувала крізь талий сніг до парадних дверей – так приємно бути вдома. Сі Джей відчинила двері й увійшла, а тоді ахнула. Її миттєво охопив страх.
– Шейне!
У вітальні сидів друг Сі Джей Шейн. Він устав, але я не підійшла до нього й не стала махати хвостом. Було щось неправильне в тому, що він тут, сам у будинку.
– Привіт, Сі Джей.
– Як ти сюди потрапив?
Шейн опустився на коліно й плеснув у долоні.
– Цу-цу, Моллі.
Він нього пахло димом. Я залишилася біля Сі Джей.
– Шейне? Я спитала, як ти потрапив у дім?
– Просунув граблі крізь собачі двері й повернув засув, – сказав він сміючись.
– Що ти тут робиш?
– Чому ти мені не зателефонувала?
– Ти маєш негайно забиратися звідси. Не можна ввалюватися до мене в дім!
Сі Джей сердилася. Я уважно спостерігала за нею, питаючи себе, що відбувається.
– Ти не залишила мені вибору. Повністю ігноруєш мене.
– Так, саме так люди й роблять, коли розходяться, Шейне. Припиняють розмовляти між собою. Можеш поґуґлити.
– Нічого, якщо я тут закурю?
– Ні! Я хочу, щоб ти пішов.
– Я не піду, доки ми це не обговоримо.
– Не обговоримо що? Шейне, ти… – Сі Джей глибоко вдихнула. – Ти мені разів тридцять надзвонював о другій ночі.
– Справді? – розсміявся Шейн.
Я чула, як під’їжджає авто, і підійшла до вікна глянути, хто це. Двері машини відчинилися – то був Роккі! Трент теж вийшов. Роккі побіг задерти лапу на дерево.
– Хтось прийшов, – сказала Сі Джей.
– Мені зачекати нагорі?
– Що? Схибнувся? Я хочу, щоб ти пішов.
У двері легко постукали. Я підбігла до них і припала носом до шпарини, принюхуючись. По той бік дверей Роккі робив те саме. Сі Джей підійшла й відчинила двері.
– Ти знайшла її! – вигукнув Трент й одразу зупинився.
– Привіт, Тренте, – сказав Шейн.
Ми з Роккі обнюхували одне одного. Я підстрибнула й радісно вчепилась у зморшку на його загривку, смикнувши її.
– Пробач, може, я іншим разом зайду, – сказав Трент.
– Ні! – скрикнула Сі Джей.
– Так, у нас тут саме відбувається дещо особисте, – кинув Шейн.
– Ні, ти саме збирався йти, – заперечила Сі Джей.
– Сі Джей, ми маємо поговорити, – наполягав Шейн.
– Здається, вона хоче, щоб ти пішов, – сказав Трент.
Роккі завмер. Я вкусила його за морду, але він пильно стежив за Трентом, його м’язи були тверді й нерухомі.
– Може, я не хочу йти! – голосно сказав Шейн.
І тоді я відчула, як гнівається Трент. Сі Джей простягла руку й поклала йому на зап’ясток. Вуха Роккі нашорошилися, хутро на загривку ставало дибки.
Тієї миті мені спало на думку, що метою Роккі було любити й захищати Трента, як моєю – любити й захищати Сі Джей.
– Шейне, – сказала Сі Джей. – Іди. Побачимося завтра.
Чоловік не зводив очей із Трента.