– Я негайно подбаю про це.
Рукою в рукавичці чоловік потягнувся до мене, і я попереджально загарчав, бо не міг збагнути, чи він хоче торкнутися мене, чи Сі Джей – а ніхто не займатиме Сі Джей, доки я поряд. Він хутко відсмикнув пальці.
– Забіяка, – промовив він.
Мене звали Макс, а не Забіяка. Я проігнорував його.
Сі Джей понесла мене далі вулицею, і я з тривогою відзначав запахи відкритих собачих загонів. Я засовався в її руках, відвертаючись.
– Вітаю. Здається, це один із ваших собак, – сказала моя дівчинка, а я поклав їй голову на плече й лизнув її вухо.
– Це Макс! – промовила Ґейл у мене за спиною.
– Макс, – повторила Сі Джей. – Він такий миленький. Забіг просто до ліфта в моєму будинку, наче він там живе. Повідець застряг у дверях, і я злякалася, що його задушить.
Сі Джей гладила мене, а я зарився головою у вигин її шиї. Не хотів повертатися до будинку галасливих собак. Хотів бути просто тут.
– Такий любчик, – сказала Сі Джей.
– Ніхто ніколи не називав Макса любчиком, – сказала Ґейл.
Я поцілував Сі Джей в обличчя й крадькома глянув на Ґейл, змахом хвоста показуючи, що тепер я щасливий і вона може доглядати за іншими собаками.
– Якої він породи?
– Мати – чихуахуа. Батько, ми так гадаємо, йорик.
– Максе, то ти чорик! – усміхнулася мені Сі Джей. – Ну, хай там як. Куди хочете, щоб я його посадила?
Ґейл спостерігала за мною, потім підняла очі на Сі Джей.
– Чесно? Не хочу, щоб ви його кудись саджали.
– Перепрошую?
– Ви маєте собаку?
– Що? Ні, не маю. Тобто наразі я доглядаю за собаками.
– Отже, собаки вам подобаються.
Сі Джей розсміялася.
– Ну, звісно. Хто ж не любить собак?
– Ви б здивувалися.
– Власне, якщо ви про це заговорили, я знаю декого, хто не любить собак.
Сі Джей м’яко зіштовхувала мене зі свого плеча, до якого я так міцно притулився.
– Максу ви явно подобаєтеся, – зауважила Ґейл.
– Він справді милий.
– Завтра вранці призначено його приспати.
– Що? – Я відчув, як потрясіння охоплює Сі Джей, через те, як її руки стиснули мене.
Вона зробила маленький крок назад.
– Пробачте, я знаю, це… Знаю, звучить жорстоко. Ми не є притулком, у якому не присипляють.
– Це жахливо!
– Що ж, це справді так, але ми робимо все найкраще і, коли можна, передаємо їх до притулків, де не вбивають. Але вони переповнені, ми переповнені, і щодня до нас надходять нові собаки. Зазвичай нам вдається прилаштувати цуценят, але Макс ніколи ні з ким не сходився, і він уже пережив свій термін. Нам потрібне місце.
Сі Джей відтягла мене від себе й окинула поглядом. Її очі зволожилися.
– Але… – промовила вона.
– Є інші собаки, які потребують допомоги. Притулок як ріка, він має текти далі. Інакше помиратиме ще більше собак.
– Я цього не знала.
– Макс ніколи не виявляв дружності ні до кого, крім вас. Уранці він гиркав на мене, а я ж людина, яка його годує. Це наче з усіх людей у Нью-Йорку він обрав саме вас. Можете взяти його? Будь ласка? Забудемо про оплату.
– Я саме завела кішку два тижні тому.
– Собаки й коти, що зростають разом, зазвичай добре ладнають. Ви врятуєте йому життя.
– Не можу, просто… Я вигулюю собак… тобто, я акторка, але зараз гуляю із собаками, і всі вони великі.
– Макс уміє поставити себе з великими собаками.
– Мені шкода.
– Ви впевнені? Усе, що йому потрібно, – це шанс. Ви його шанс.
– Мені дуже шкода.
– Тоді завтра він помре.
– О Господи.
– Подивіться на нього, – сказала Ґейл.
Сі Джей подивилася на мене, і я здригнувся від задоволення, відчувши на собі її увагу. Вона піднесла мене близько до себе, і я лизнув її в підборіддя.
– Гаразд, – мовила Сі Джей. – Повірити не можу, що я це роблю.
Покинувши собачі клітки, ми пішли до місця, сповненого пташиного гоготіння й багатого на тваринні запахи, яких я ніколи раніше не чув. Там Сі Джей надягла на мене нашийник і причепила до нього повідець. З високо піднятою головою я йшов біля її ніг, радіючи, що повернувся до обов’язку захищати її.
Невдовзі ми повернулися до маленької шафи, у якій мені вдалося тоді наздогнати Сі Джей. Мокрий слід від її пакета зник, але досі відчувався залишок аромату солодкої рідини. У коридорі я впевнено ступав поряд із нею, але, відчиняючи двері, вона підхопила мене на руки.
– Дюку? – гукнула вона.