– Усе правда, – сказала Сі Джей.
Трохи згодом Баррі пішов, кинувши через плече:
– Бувай, Дюку.
Дюк постукав хвостом, зачувши власне ім’я, але я чітко бачив: йому, як і мені, легше від того, що Баррі пішов і Сі Джей більше не напружена. І все ж моя дівчинка здавалася трохи сумною.
Наступного дня, після прогулянки зі звичними собаками, Сі Джей покинула нас самих удома й надовго пішла. Якийсь час я вовтузився з Дюком, але він дратував мене: голова в нього була така велика й міцна, що постійно збивала мене з ніг.
Я спав, коли почув низький, гучний стогін, що линув зі спальні. Я вирішив розібратися й знайшов там Дюка сильно збудженого. Його напружений хвіст рубав повітря, голова була під ліжком. Він важко дихав він хвилювання, а стогін лунав від Кросівки, явно нажаханої. Пес був такий дужий, що аж примудрився підняти ліжко, пориваючись залізти під нього, щоб дістатися до Кросівки.
Я підійшов просто до Дюка й суворо гавкнув на нього. Він тремтів, надто схвильований тим, як близько підібрався до бідолашної Кросівки, яка вперлася в стіну, міцно притиснувши вуха до голови. Дюк не зважив на мій гавкіт, тож я кинувся на нього, клацаючи зубами. Це відволікло його увагу. Він відступив, і ліжко зі стукотом опустилося. Від мого гавкоту й наступу Дюк остаточно пішов геть із кімнати, а я подріботів назад перевірити, як там Кросівка.
Я був достатньо малий, щоб заповзти туди, якби хотів, але вирішив дати кішці спокій. Вона досі була перелякана, а я вже знав із котячої поведінки, що коли вони налякані, то схильні пускати в хід пазури.
Сі Джей щодня залишала нас самих, і щодня Дюк сприймав її відхід як сигнал, що час цькувати бідолашну Кросівку. Дійшло до того, що не встигали зачинитися двері, як Кросівка кидалася з місця, де дрімала, до своєї схованки під канапою – якщо Дюк бачив, як вона пробігає повз, то галопом мчав за нею, по-дурному врізаючись у стіни в зашвидких спробах обігнути кут. Я теж біг, а діставшись ліжка, пірнав під нього й розвертався до Дюка з тремтінням, мокрим носом, вишкіреними зубами й гучним ревом. Дюк стогнав від розчарування, а іноді навіть гавкав, від чого в маленькій схованці закладало вуха. Але я знав, що не можу відступити, і зрештою він утрачав цікавість і повертався до вітальні подрімати.
А потім одного дня схема змінилася. Ми вийшли на звичайну прогулянку, та коли повернулися, Сі Джей принесла ящик, відчинила в ньому дверцята й обережно посадила Кросівку всередину. Цей ящик нагадав мені той, у якому я сидів, коли був Моллі, той, що хилитався взад-уперед, перш ніж я опинився в гучному місці з усіма тими автівками. Кросівка не зраділа й не підійшла, коли я ткнувся носом, щоб обнюхати її. Потім, гучно фиркаючи, наблизився Дюк, і Кросівка позадкувала вглиб ящика.
– Дюку, – застережливо сказала Сі Джей, і пес підійшов до неї дізнатися, чи не хоче вона пригостити його.
Сі Джей підняла ящик із Кросівкою й залишила нас самих удома. Це геть спантеличувало: куди вона понесла Кросівку й чому ми не пішли разом із ними? Ми не знали, що робити, тож лягли на підлогу й стали жувати гумові іграшки.
Коли моя дівчинка повернулася, кішки з нею вже не було.
Куди ж поділася Кросівка?
Розділ 23
Два дні Сі Джей виводила нас на прогулянку, а потім залишала самих, без Кросівки. Ми з Дюком користалися цим сповна – власне, без кішки в домі напруження в наших стосунках трохи спало, і ми могли боротися більш вільно й стільки, що часом під кінець засинали один на одному. Я, звісно, завжди був нагорі. Якби Дюк був нагорі, щиро сумніваюся, що я б узагалі спав.
На третій день, коли ми повернулися з прогулянки, під дверима на нас чекала жінка. Дюк одразу замахав хвостом і підставив їй свою велику голову, тоді як я відступив до ніг Сі Джей і напружено чекав, чи не виявиться якоїсь загрози.
Сі Джей називала жінку «Марсіє». Після того, як ми пробули в домі півгодини, Марсія обережно простягла до мене руку, і я понюхав її, а Сі Джей дуже заспокійливим тоном сказала мені: «Спокійно, Максе». Рука пахла шоколадом, собаками і якимись солодощами, яких я не міг розрізнити.
Ми з Дюком ліниво жували один одного, доки жінки розмовляли.
– Добре, гадаю, це все, – нарешті сказала Сі Джей підводячись. Ми з Дюком по черзі підхопилися. Гуляти?
– Що ж, Дюку, мабуть, час прощатися. Тепер Марсія про тебе подбає, – мовила моя дівчинка.
Раптовий сум пронизав її, і я підійшов і поклав лапу їй на ногу, а вона нахилилася, сидячи на канапі, узяла Дюка за голову. Він відчував її сум – я бачив це з того, як повисли його вуха, як змахнув, а потім упав його хвіст. Я гадав, чи знає він, що відбувається, бо я ні.