Ми з Енні та Гарві гуляли з іншими собаками, але Енні все робила неправильно: дорогою ми не зупинилися забрати Кеті, хоча взяли собаку на ім’я Зен, великого, але з дуже короткими лапами й важкими вухами, що майже торкалися землі. Він дуже нагадував Барні – собаку, котрий мешкав із Дженніфер, коли ми з Роккі були цуценятами. Коли я загарчав на Зена, той розпластався на землі й перекотився на спину, пасивно дозволивши всього себе обнюхати. Я вирішив, що від нього неприємностей не буде. Менш товариським виявився високий собака з кучерявим хутром на ім’я Джаззі. Цей не хотів гратися зі мною.
Трент приходив додому лише ввечері й зазвичай приносив із собою пакунок їжі, яку мовчки з’їдав, стоячи на кухні. Здавався дуже втомленим і сумним. Він простягав до мене руки, і я відчував запахи багатьох речей, але жодного разу – запах моєї дівчинки.
– О Максе, ти теж за нею сумуєш, хіба ж ні, – м’яко казав мені Трент.
Я махав хвостом на знак того, що почув своє ім’я й що мені подобається, коли він гладить маківку моєї голови. Я дуже любив Трента й шкодував, що він не має собаки, однак я мав бути із Сі Джей. Я не розумів, де вона й чому покинула мене тут. Іноді мені снилося, що вона поряд зі мною, та коли я розплющував очі, то завжди був у будинку Трента сам.
Може, Сі Джей повернулася жити з Кросівкою? Тому вона була така сумна? Той самий сум я відчував у Ганні, коли був Дружком і вона востаннє везла мене до Ветеринара. Це був такий прощальний сум. Однак Сі Джей я був потрібен у її житті, тому вона й приходила по мене щоразу, як я був цуценям. Це було незмінно, отже, що б не розлучило мене з нею, я знав: це тимчасово.
Одного дня, коли Енні й Гарві привели мене назад до будинку Трента, той сидів у вітальні.
– О, вітаю! – сказала Енні. – Цей день настав?
– Так, – мовив Трент.
Гарві сидів на порозі й очікував, коли йому скажуть, що можна увійти. Він був із тих собак, які завжди дивляться на свою людину, чекаючи дозволу щось зробити. Я теж міг би бути таким, але Сі Джей ніколи цього від мене не вимагала.
– Добре, Гарві, – сказала Енні.
Гарві увійшов і наблизився перевірити, чи не лишив я йому трохи їжі у своїй мисці. Я ніколи такого не робив, але він щоразу перевіряв – про всяк випадок.
Енні нахилилася й простягла до мене руки, і я покірно підійшов до неї й дозволив пригорнути себе, доки Гарві тицяв свого великого дружнього носа їй в обличчя й теж діставав обійми.
– У тебе сьогодні гарний день, Максе.
Коли Енні пішла, Гарві пішов із нею не озирнувшись.
– Поглянь, що в мене для тебе є, Максе, – сказав Трент.
Це було схоже на ящик, тільки з м’якими стінами. Трент здавався не на жарт схвильованим, показуючи його мені. Я обережно обнюхав ящик. Коли я був Моллі, така річ була значно більшою – як, зрештою, і я сам.
Пригадавши, як був Моллі і як здійснив колись запаморочливу подорож у ящику, я спитав себе, чи ми їдемо побачитись із Сі Джей. Коли Трент наказав мені залізти всередину, я пішов туди не скаржачись, хоча майже нічого не бачив крізь дрібну сітку, що закривала один кінець. Мене трохи спантеличило, коли хлопець підняв усю цю штукенцію – це так відрізнялося від того, як люди брали мене на руки.
Ми з Трентом поїхали автівкою, обидва на задньому сидінні. Я був засмучений, що він не випускав мене з ящика, аби я міг визирати у вікно й гавкати на зустрічних собак. Утім у машині було тепло, і це приємно тішило, адже коли ми з Трентом вийшли з будинку, у ящик увірвалися вітер, сирість і холод.
Ми увійшли до іншої будівлі, і я був розчарований, адже тут панували тиша й одноманітність, хоч я відчував запахи багатьох людей і хімікатів. Я не дуже бачив, що відбувається, а від того, як Трент хилитав ящиком на ходу, у мене паморочилося в голові.
Потім ми увійшли до маленької кімнати, і він опустив ящик.
– Гей, – тихо сказав він.
Почувся шурхіт.
– Вітаю, – промовив хтось слабким, надтріснутим голосом.
– Я привів декого побачитися з тобою, – сказав Трент.