– Маєш жахливий вигляд, – сказала вона.
– Я теж рада тебе бачити, Ґлоріє.
– Тебе тут годують? Що це за місце?
– Це лікарня, – відповіла Сі Джей. – Ти маєш пам’ятати Трента.
– Вітаю, міс Магоні, – сказав Трент.
– Ну, звісно, я знаю, що це лікарня, я не про це. Привіт, Тренте. – Ґлорія наблизила обличчя до Трента, а тоді знову розвернулася до Сі Джей. – Ніколи в житті я так не хвилювалася. Ледь не сконала від шоку!
– Пробач за це, – мовила Сі Джей.
– Люба, гадаєш, у мене не бувало складних часів? І все ж я завжди знаходила сили жити далі. Ти невдаха, лише якщо сама вважаєш себе невдахою – я ж казала тобі. Коли це сталося… я ледь не знепритомніла. Тільки-но почула, одразу ж приїхала.
– Власне, за десять днів, – уточнив Трент.
Ґлорія подивилася на нього.
– Перепрошую?
– Я телефонував вам десять днів тому. Тож приїхали ви не зовсім одразу, як почули.
– Ну… мені ж не було сенсу приходити, доки вона була в комі, – сказала Ґлорія насупившись.
– А й справді, – погодився Трент.
– Вона таки має рацію, – сказала Сі Джей.
Вони з Трентом усміхнулись одне одному.
– Я просто ненавиджу лікарні, – мовила Ґлорія.
– У цьому ти унікальна, – відповіла Сі Джей. – Більшість людей їх обожнюють.
Тут уже Трент розсміявся.
– Так, Тренте. Не проти, якщо мати поговорить зі своєю донькою? – холодно спитала Ґлорія.
– Звісно. – Хлопець відштовхнувся від стіни.
– І собаку свого забери, – кинула йому Ґлорія.
Я глянув на Сі Джей, почувши слово «собака».
– Це мій собака. Його звати Макс, – відповіла Сі Джей.
– Зателефонуй мені, як буде щось потрібно, – сказав Трент, ідучи до дверей.
Ґлорія підійшла й сіла на самотній стілець.
– Що ж, це місце й справді пригнічує. То ти знову накинула оком на Трента?
– Ні. Я ніколи не «накидала оком на Трента», Ґлоріє. Він мій найкращий друг.
– Гаразд, називай це як хочеш. Його мати – їй, звісно ж, не терпілося зателефонувати мені, тільки-но почула, що моя донька напилася пігулок з антифризом – каже, що він віце-президент у банку. Не вір йому, коли він поводиться, як велике цабе: у банках звання роздають кому завгодно – це замість того, щоб запропонувати їм гідну платню.
– Він інвестиційний банкір, і він дійсно дуже успішний, – ображено відповіла Сі Джей.
– До речі, про інвестиції – я маю вкрай важливу новину.
– То кажи.
– Карл збирається освідчитися мені.
– Карл?
– Я розповідала тобі про Карла. Він заробив цілий статок на продажу монетних штукенцій – тих, куди треба вкидати четвертак, для автоматів на кшталт сушарок у пральнях самообслуговування. У нього будинок у Флориді й 64-футова яхта! А ще він має квартиру у Ванкувері й володіє частиною готелю у Вейлі, куди ми зможемо поїхати, коли схочемо. Вейл! Я завжди хотіла поїхати до Вейла, та ніколи не зустрічала гідної людини. Кажуть, Вейл як Аспен, тільки без усіх тих місцевих, що руйнують його.
– То ти виходиш заміж?
– Так. Він збирається освідчитися наступного місяця, коли ми поїдемо на Кариби. Там він робив пропозиції обом своїм дружинам. Тож, розумієш, усе складається. Хочеш побачити його фото?
– Звісно.
Я підняв голову, позіхаючи, коли Ґлорія передала їй щось. Сі Джей пирснула зі сміху.
– Це Карл? Він що, ветеран Громадянської війни?
– Не зовсім розумію, що ти маєш на увазі.
– Йому ніби тисяча років.
– Зовсім ні, він дуже витончений. Я попрошу тебе не бути грубою. Він стане твоїм вітчимом.
– О Господи. Скільки вже разів я це чула? А як же той, що викупив закладну, якого ти змушувала мене називати татом.
– Більшість чоловіків ненадійні. Карл інакший.
– Бо він старий, як Усесвіт?
– Ні, бо він досі приятелює зі своїми колишніми дружинами. Це про щось каже.
– Це вже точно. – Сі Джей поклала руку мені на голову, і я зробився сонним від теплого відчуття чистої любові.
Невдовзі я знову заснув, утім прокинувся, коли почув і відчув гнів Сі Джей.
– Як це так – не будеш обговорювати? – питала Сі Джей Ґлорію.
– Та родина жахливо до мене ставилася. Ми не матимемо з ними нічого спільного.
– Але це не чесно щодо мене. Я їхня кровна родичка. Я хочу знати своїх предків.
– Я виростила тебе сама, без допомоги.
Я відчував, як смуток огортає Сі Джей, і все ж вона сердилася.
– Я так мало пам’ятаю з часів, коли тато возив мене туди дитиною. Пам’ятаю… Пам’ятаю, там був кінь. І мою бабусю. Ось і все – лише уривки з тих пір, коли мені було років п’ять.