Дюк!
Дюк увірвався до кімнати, сповнений божевільної енергії. Я став на задні лапи, обхопив передніми його велику голову й лизнув його в губи, щиро радий бачити. Його великий язик вивалився й знов і знов плескав по моєму писку, а Дюк підвивав і тремтів – такий щасливий, що він зі мною. Пес упав на спину, щоб я міг видертися на нього, і ми борюкалися й радісно вовтузились удвох.
– Нумо в дім, хлопці, – сказав Трент.
Ми зайшли до кімнати Сі Джей, і вона сіла в ліжку, вигукнувши:
– Дюку!
Дюк був такий збуджений бачити її, що застрибнув просто до неї на ліжко. Сі Джей ахнула від болю.
– Гей! – скрикнув Трент.
Лампа поряд із Сі Джей упала на підлогу, блимнув спалах, і в кімнаті потемнішало. Дюк, важко дихаючи, стрибав довкола, налітаючи на меблі, а тоді знову стрибнув на ліжко.
– Геть, Дюку! – сказала Сі Джей сердито.
З гарчанням я став кусати Дюка за п’ятки, і він сповз на підлогу, притиснувши вуха. Моїй дівчинці – збагнув я тієї миті – потрібні були тиша та спокій. Коли Дюк стрибнув на неї, це завдало їй болю, а його гамірна поведінка розізлила її й Трента.
Бути хорошим собакою в будинку означало бути менш гучним і непосидючим. Сі Джей потребувала тиші.
Коли Дюк нарешті опанував себе, Сі Джей притягла його голову до себе й почухала вуха.
– Гаразд, Тренте, а це ти як улаштував? – спитала вона.
– Неважко було розшукати Баррі. Я просто зателефонував до його офісу й пояснив, чого хочу. Він і не думав відмовляти, – сказав Трент.
Сі Джей припинила чухати Дюка й подивилася на Трента.
– Тобто він не думав відмовляти тобі.
– Так. Ну…
– О Дюку, я така рада тебе бачити, – туркотіла Сі Джей.
Я застрибнув на ліжко, але зробив це дуже спритно й підповз туди, де Дюкові діставалася вся любов. Я знав, що Сі Джей хотіла б бачити там і мене. У цій ситуації я був найважливішим собакою.
Коли Дюк пішов, Сі Джей і Трент повечеряли за столом, а не в її спальні. Мені більше подобалося, коли вона їла в ліжку, бо часто пригощала мене дрібними шматочками, та з якоїсь причини вони були щасливіші, сидячи так, що я лише до їхніх ніг міг носом дістати. Я терпляче сидів під столом, чатуючи на їжу.
– Може, діаліз – це не так уже й погано, – сказав Трент.
– О Господи, Тренте.
– Я лише кажу, що, якщо це станеться, ми впораємося.
– Якщо це станеться зі мною, ми впораємося? – різко промовила Сі Джей.
Кілька секунд не було чути нічого, окрім брязкоту їхніх виделок по тарілках.
– Вибач, – м’яко сказала Сі Джей. – Я справді ціную все, що ти для мене робиш. Боже, я поводжусь, як Ґлорія.
– Ні, ти чимало пережила, тобі боляче, а діаліз – це страшно. Цілком зрозуміло, що ти злишся, коли я кажу, буцімто якимось чином поділятиму твої відчуття. Насправді ж я мав на увазі, що підтримаю тебе, як тільки зможу, чого б це не коштувало. Ось і все.
– Дякую тобі, Тренте. Я не заслуговую на такого друга, як ти, – відповіла Сі Джей.
Коли вони покінчили з вечерею, Трент поклав їжі мені в миску. Брязкіт вечері в моїй металевій мисці був чудовим, і я танцював довкола, чекаючи, доки хлопець поставить її.
– А тепер дивися. Молися, Максе, молися.
Трент прибрав від мене їжу, але нахилявся, і я відчував запах у його подиху. Я знав, чого він хоче, і подав знак.
– Бачиш? – сказав Трент, захоплено сміючись.
– Це так дивно. Ніколи не бачила, щоб він таке робив, – мовила Сі Джей.
– Він читає молитву, – запевнив Трент.
З настанням тепла ми із Сі Джей гуляли все далі й далі. Вона нарешті припинила штовхати перед собою «стільця» з тенісними м’ячиками, але трохи спиралася на гачкувату палицю, коли ми повільно ступали тротуаром. Я навчився бути дуже терплячим і йшов поряд із нею тим кроком, яким хотіла вона. Захищати її тепер – означало стежити, щоб вона не перечепилася або їй не стало боляче від надто швидкої ходи. Іноді Трент повертався додому посеред дня і йшов гуляти з нами – він теж призвичаївся до тихої ходи.
Минуло вже багато часу, відколи я востаннє катався на машині, і я вже майже покинув надію колись знову стати собакою на передньому сидінні, хоча на вулицях завжди була сила-силенна автівок. Тому й здивувався, коли мене посадили в ящик із твердими стінками та значно більшим простором для руху, ніж у м’якому, і Трент виніс мене з будинку й посадив на заднє сидіння великої автівки.
– Пристебни ящик, – попросила Сі Джей. – З ременем спокійніше.