Я трохи дзявкнув, коли машина з Трентом за кермом рушила з місця. Вони забули, що я тут?
– О Максе, я знаю, але ми просто перед тобою. Позаду тобі безпечніше, – сказала Сі Джей.
Я не почув жодного слова, яке міг зрозуміти, але відчув любов у голосі Сі Джей та обміркував свою реакцію. Хотілося й далі гавкати, доки мене не випустять із ящика, але я пригадав той раз, коли був Моллі й ми поверталися з океану, мою довгу гамірну подорож із собакою, що гавкав усю дорогу – ніхто не випустив його з його ящика, і той гавкіт лише дратував мене. Я не хотів дратувати Сі Джей – зараз моя турбота про неї полягала в тому, щоб не засмучувати її. Тож я влігся, довго й тужливо зітхнувши.
– Уперше в житті їду з Нью-Йорка в серпні. Я завжди всім так заздрила: спека була вбивча, – сказала Сі Джей.
Це була довга поїздка.
– Не зізнаєшся, куди ми їдемо? Навіть зараз? – невдовзі спитала Сі Джей.
– Ти здогадаєшся, – відповів Трент. – Я щонайдовше хочу, щоб це був сюрприз.
Щоразу, як ми зупинялися, надворі було дуже спекотно, однак ніч ми провели в такому холодному місці, що я спав під ковдрами із Сі Джей. Трент був в іншій кімнаті, але пахло там, зовсім як у нас.
Засинаючи, я згадував свою останню довгу-предовгу поїздку, коли ми опинилися на березі океану. Чи не туди й зараз прямуємо?
Ми довго їхали наступного дня, і більшість часу Сі Джей спала, а прокинувшись, раптом дуже розхвилювалася.
– Ми їдемо туди, куди я думаю? – спитала вона.
– Так, – відповів Трент.
– Як ти їх знайшов?
– Це було неважко. Громадські архіви. Ітан і Ганна Монтґомері. Тож я зателефонував і сказав, що ти хочеш приїхати.
У себе в ящику я злегка махнув хвостом, почувши імена Ітана й Ганни в одному реченні.
– Це для тебе було неважко. Звідки ти знаєш, як усе це робиться? Я ж завжди була настільки кмітливіша за тебе, – сказала Сі Джей.
– О, справді, ти була кмітливіша? Навіть не знаю, що тут відповісти – мозкові контакти плавляться.
Обоє розсміялися.
– Вони знають, що ми їдемо? – спитала Сі Джей.
– О, так. Вони дуже схвильовані.
Я закуняв, розморений монотонним гулом автомобільного шуму.
Коли я прокинувся, від запахів, що відчувалися в машині, запаморочилася голова. Я знав, де ми, і, коли автівка зупинилася, заскавчав – так сильно хотілося вийти.
– Гаразд, Максе, – сказав Трент.
Тепле вечорове повітря колихалося навколо мене, коли він відчинив дверцята мого ящика й узяв повідець. Я стрибнув у траву. Власне, я не мав би дивуватися: рано чи пізно всі поверталися на Ферму.
Кілька людей висипали з будинку й підбігли подивитися на мене, а також на Сі Джей.
– Тітонько Речел? – непевно спитала Сі Джей.
– Тільки глянь на себе! – скрикнула жінка, обіймаючи Сі Джей, доки інші товклися навколо. Тут були троє жінок, двоє чоловіків і одна маленька дівчинка. Усіх, окрім дівчинки, я впізнав за запахом.
– Я твоя тітка Сінді, – сказала інша жінка.
Вона нахилилася й дала мені понюхати свою руку, але Трент відтягнув мене назад, аж нашийник здавився.
– Е-е, це Макс, він не надто товариський, – мовив Трент.
Я махав хвостом, такий радий бачити всіх і знову бути вдома. Тепер ми житимемо тут усі? Як на мене, це було б чудово.
– Він здається милим, – сказала Сінді.
Я потягнувся вперед і зумів-таки лизнути її руку, а Трент розсміявся. Дуже скоро Сінді підняла мене, і я опинився ніс до носа з кожним у родині.
– Ходімо в дім, – покликала вона й передала повідець маленькій дівчинці, яку звали Ґрейсі.
Так приємно було підійматися дерев’яними сходами, хоча тепер це вимагало більших зусиль, ніж коли я був великим собакою. Гордий, що знаю дорогу, я першим протиснувся у двері, відчувши, як ослабнув повідець: Ґрейсі впустила його.
У вітальні в кріслі сиділа жінка. Вона була стара, проте я впізнав би її запах будь-де. Я чкурнув через усю кімнату просто їй на коліна. Це була Ганна, подруга Ітана.
– Господи Боже мій, – розсміялася вона, коли я крутнувся й лизнув її в обличчя.
– Максе! – гукнув Трент.
Його голос пролунав суворо, тож я зістрибнув із Ганниних колін і підбіг дізнатись, у яку ще халепу вскочив. Він перехопив мій повідець.
– Бабусю? – промовила Сі Джей.
Ганна повільно встала, а Сі Джей підійшла до неї, і вони довго обіймалися. Обидві плакали, але любов і щастя струменіли між ними, не лишаючи байдужим нікого з присутніх.
Розділ 27
Ми не залишилися жити на Фермі, однак провели там понад тиждень. Я обожнював гасати довкола, опустивши носа, відстежуючи всі знайомі запахи. У ставку були качки – ціле сімейство, як завжди, – проте я, хоч якийсь час стояв і спостерігав за ними, усе ж не став ганяти їх. Не лише тому, що з цього не було жодної користі: дві найбільші були розміром із мене. Уперше за тривалий час я подумав, яким маленьким собакою був у подобі Макса. Здавалося неправильним, що собака може бути завбільшки з качку.