У стайні відчувалися сильні кінські запахи, але жодного коня не було видно. Це видалося мені удачею. Якби Сі Джей забрела сюди, довелося б знову чинити опір тій коняці, однак перспектива робити це в тілі Макса, а не Моллі дещо лякала мене.
Більшість часу Сі Джей проводила, гуляючи й розмовляючи з Ганною, яка рухалася тим самим тихим кроком, що й моя дівчинка. Я тримався біля них, гордий, що захищаю їх обох.
– Я ніколи не полишала надії, – казала Ганна. – Я знала, що цей день настане, Клеріті. Тобто Сі Джей, пробач.
– Усе гаразд, – мовила Сі Джей. – Мені подобається, коли ти називаєш мене так.
– Я ледве втрималася, щоб не заверещати, як дівчатко, коли твій хлопець зателефонував.
– А, Трент? Ні, він не мій хлопець.
– Невже?
– Ні. Ми завжди були найкращими друзями, але ніколи не були парою.
– Цікаво, – промовила Ганна.
– Що? Чому ти так на мене дивишся?
– Нічого. Просто радію, що ти тут, ось і все.
Одного дня пішов дощ, і рев на даху був як від машин, що чувся з мого особистого килимка на балконі, тільки без гудків. Вікна були відчинені, і вогкі запахи землі запливали до кімнати. Я ліниво лежав біля ніг Сі Джей, доки вони з Ганною сиділи та їли коржики, не даючи мені жодного.
– Почуваюся винною, що не доклала більших зусиль, – казала Ганна.
– Ні, бабусю, ні. Якщо Ґлорія надіслала тобі того адвокатського листа…
– Справа не лише в цьому. Твоя мати переїздила стільки разів після того, як Генрі… після авіакатастрофи. А життю властиво ставати таким клопітким, що й не помічаєш, як швидко спливає час. І все ж я мала щось зробити – може, найняти власного адвоката.
– Жартуєш? Я знаю Ґлорію. Я з нею виросла. Якщо вона сказала, що засудить тебе, то вона б це зробила.
Моя дівчинка підійшла до Ганни, і вони обійнялися. Я зітхнув, відчуваючи запах крихт, що й досі лежали на тарілці. Буває, люди ставлять тарілку на підлогу, щоб дати вилизати собаці, але найчастіше забувають.
– Однак я маю дещо для тебе, – сказала Ганна. – Бачиш оту коробку на полиці, ту, з рожевими квіточками? Зазирни всередину.
Сі Джей перетнула кімнату, і я схопився на лапи, але вона лише взяла коробку та принесла її назад. Пахла та не дуже цікаво.
– Що це? – спитала Сі Джей, тримаючи коробку на колінах. Те, що лежало всередині, пахло, як папірці.
– Листівки до дня народження. Щороку я купувала для тебе листівку й писала, що сталося від минулого разу. Весілля, народження… вони всі тут. Починаючи це, я не усвідомлювала, скільки листівок урешті-решт напишу. У якийсь момент довелося знайти більшу коробку. Ніхто не очікує, що доживе до дев’яноста років, – усміхнулася Ганна.
Сі Джей гралася з папірцями в коробці, цілковито забувши про очевидний зв’язок між крихтами від коржиків і її гідним собакою Максом.
– О бабусю, це найпрекрасніший подарунок, що я будь-коли отримувала.
За обідом я лежав під столом, а Речел, Сінді та інші люди сиділи із Сі Джей, розмовляли й сміялися, і всі були щасливі. Тож я здивувався того дня, коли Трент почав виносити валізи з будинку до машини, адже це означало, що, яка б не була щаслива Сі Джей, ми їдемо.
Так уже чинять люди: хоч на Фермі або в собачому парку набагато веселіше, вони вирішують поїхати, і все – їдуть. Обов’язок собаки – вирушати з ними, після того як позначив територію своїм запахом.
Я знову сидів у своєму ящику в машині. Моя дівчинка цілковито забула, що я собака на передньому сидінні.
– Таке враження, ніби бабуся подарувала мені всі спогади з мого життя – життя, якого я не прожила. Усі мої спогади в одній коробці, – сказала Сі Джей, коли ми їхали.
Вона заплакала, і я заскавчав, бажаючи втішити мою дівчинку, хоча й не міг її бачити.
– Усе гаразд, Максе, – мовила Сі Джей, і я помахав хвостом, почувши своє ім’я.
Після багатогодинної поїздки я підвівся у своїй клітці, адже запахи знову стали знайомими. Зрештою машина зупинилась, і я терпляче чекав у ящику, доки мене випустять, однак Сі Джей і Трент просто сиділи на своїх місцях.
– Уперед? – спитав Трент.
– Не знаю. Просто не знаю, чи хочу її бачити.