Це був такий прекрасний день. Усі столи застелили тканиною, так що під кожним був маленький сховок із людськими ногами й шматочками м’яса та риби. Квіти й рослини скрізь сповнювали дім пахощами, чарівними, як у собачому парку. Я грався з дітьми, які зі сміхом ганялися за мною, і коли Трент узяв мене й виніс на вулицю, щоб я зробив свої справи, не міг дочекатися повернення назад.
Сі Джей була вбрана в тканину з широкими складками, так, що під ними теж був маленький сховок, однак жодної їжі – лише її ноги. Коли я заповзав під ті складки, моя дівчинка завжди хихотіла й тяглася діставати мене з-під них.
– Бавишся, Максе? – спитала вона мене після одного такого випадку, підняла й поцілувала в маківку.
– Він увесь час гасав, як навіжений, – сказав Трент. – Спатиме сьогодні без задніх ніг.
– Ну… це ж добре, – мовила Сі Джей, і обоє розсміялися.
– Сьогодні прекрасний день. Я кохаю тебе, Сі Джей.
– Я теж тебе кохаю, Тренте.
– Ти найчарівніша наречена в історії весіль.
– Ти теж нівроку. Не можу повірити, що виходжу за тебе заміж.
– Навіки. Ти моя дружина навіки.
Вони поцілувалися, що останнім часом робили частенько. Я помахав хвостом.
– Я отримала вісточку від Ґлорії, – нарешті сказала Сі Джей, опускаючи мене на підлогу.
– Так? І що, вона вивергла прокльон семи демонів на нас і наші землі?
Сі Джей розсміялася.
– Ні, власне, це було дуже мило з її боку. Вона сказала: їй шкода, що вона мусить бойкотувати весілля, але переконана, що я розумію чому.
– Я от не розумію, – відповів Трент.
– Усе гаразд. Вона сказала, що пишається мною і що ти чудовий вилов, побажала чудового весілля, хоч її з нами не буде. Також висловила свій найглибший жаль, адже завжди гадала, що співатиме на моєму весіллі.
– Що ж, це точно не мій найглибший жаль, – сказав Трент.
Наприкінці дня я був настільки ситий і виснажений, що міг лише махати хвостом, коли люди нахилялися поцілувати мене та щось сказати. Мене підняли до Ганни, і я поцілував її в обличчя, злизнувши щось солодке з губ, і моє серце сповнилося любові до неї.
– Прощавай, Максе, ти такий милий песик, – сказала мені Ганна. – Такий хороший, хороший собака.
Мені подобалося чути ці слова з Ганниних вуст.
Тієї зими Сі Джей могла здійснювати довші та швидші прогулянки. Трент і далі щодня грався з гумовим м’ячиком, сидячи поряд із нею й видаючи ним шиплячі звуки. Як це йому ніколи не спадало на думку кинути той м’ячик мені – не розумію.
– Тиск хороший, – зазвичай казав Трент. У цьому випадку «хороший» не мав жодного стосунку до «собаки». – Ти вживаєш свої амінокислоти?
– Мені так зле на цій низькопротеїновій дієті. Хочу гамбургер зі стейком нагорі, – казала йому Сі Джей.
Того року в нас не було «Із Днем Подяки», проте одного вечора ним пахло по всій будівлі. Трент і Сі Джей покинули мене самого на кілька годин, а коли повернулися додому, дивовижні запахи «Із Днем Подяки» були на всьому їхньому одязі й руках. Я підозріливо обнюхав їх. Чи можуть люди взагалі мати «Із Днем Подяки» без собаки? Здавалося малоймовірним.
Однак «З Різдвом» у нас було. Трент спорудив штукенцію у вітальні, що пахла, як мій надвірний килимок, і завішав її котячими іграшками. Коли ми розірвали пакунки, у моєму була смачна жувальна іграшка.
Після «З Різдвом» Сі Джей почала майже на весь день лишати мене самого кілька разів на тиждень, але ніколи не пахла будь-яким іншим собакою, тож я знав, що вона не вигулює їх без мене.
– Як сьогодні твоє навчання? – часто питав її в ці дні Трент.
Вона здавалася щасливою, коли лишала мене самого, і це не мало жодного сенсу. Як на мене, відсутність собаки лише засмучує людей.
Я бачив, однак, що часом вона почувається дуже слабкою та втомленою.
– Поглянь, як моє обличчя рознесло! – скаржилася Трентові.
– Може, нам поговорити з лікарем про збільшення тобі дози сечогінних.
– Я вже й так проводжу весь час у туалеті, – гірко відповіла вона.
Я ткнувся мордою їй у руку, але цей дотик не приніс їй того ж задоволення, що й мені. Я так хотів, аби вона відчула те щастя, яке відчував я щоразу, коли ми торкались одне одного. Але люди – істоти значно складніші за собак. Ми завжди обожнюємо їх, але вони часом зляться на нас, як тоді, коли я погриз сумні черевики.
Одного дня моя дівчинка сильно засмутилась, і коли Трент повернувся додому, вона сиділа у вітальні й визирала з вікна, тримаючи мене на колінах.
– Що сталося? – спитав він.
Вона знову заплакала.
– Мої нирки, – сказала вона. – Кажуть, нам надто небезпечно мати дітей.