Трент обвив її руками, і вони обійнялися. Я сунув носа між ними, щоб вони обоє погладили мене. Трент теж засмутився.
– Ми могли б усиновити. Ми ж усиновили Макса, адже так? Поглянь, як усе добре вийшло.
Я махнув хвостом, почувши своє ім’я, але Сі Джей відштовхнула його.
– Не можна виправити геть усе, Тренте! Я все зіпсувала. Це ціна, яку ми всі мусимо платити, зрозуміло? Не треба мені казати, що все гаразд.
Сі Джей встала, скинувши мене на підлогу, і покрокувала геть. Я подріботів за нею назирці, та, дійшовши до кінця коридору, вона зачинила двері перед моїм носом. За хвилину я розвернувся, пішов назад до Трента й застрибнув йому на коліна – хотів, аби він утішив мене.
Часом люди сердяться одне на одного, і це не має жодного стосунку до черевиків. Це за межами розуміння собаки, але любов між моєю дівчинкою й Трентом я розумів. Вони проводили багато днів, обійнявшись на канапі і в ліжку, і часто сиділи, майже торкаючись головами.
– Ти кохання мого життя, Сі Джей, – не раз казав Трент.
– Я теж тебе кохаю, Тренте, – відповідала Сі Джей.
У такі миті обожнювання між цими двома змушувало мене захоплено здригатись.
Як би я не полюбляв носити светр, усе ж був щасливішим за всіх, коли повітря зробилося гарячим і вогким. Однак того року Сі Джей сиділа на балконі під ковдрами, і я бачив, що їй холодно, з того, як вона притискала мене до себе. Я відчував, як вона згасає, втрачає сили, стає дедалі більш утомленою.
Жінка на ім’я місіс Воррен часто виходила на сусідній балкон погратися з рослинами.
– Вітаю, місіс Воррен, – говорила дівчина.
– Як почуваєтеся сьогодні, Сі Джей, уже краще? – питала місіс Воррен у відповідь.
– Трохи, – зазвичай казала їй Сі Джей.
Я ніколи не бачив місіс Воррен ніде, окрім як на балконі, однак іноді відчував її запах у коридорі. Вона не мала собаки.
– Поглянь на мої зап’ястки, вони зовсім розпухли, – якось сказала Сі Джей Трентові, коли той прийшов додому.
– Серденько, ти весь день була на сонці? – спитав він.
– Я замерзаю.
– Ти не ходила на лекції?
– Що? Який сьогодні день?
– О Сі Джей. Я непокоюся за тебе. Дай-но перевірю твій тиск.
Трент дістав свій особливий м’ячик, і я пильно стежив, як він стискає його, гадаючи: може, цього разу він дасть мені ним побавитися.
– Мабуть, настав час поговорити про… про більш постійний режим лікування.
– Я не хочу робити діаліз, Тренте!
– Серденько, ти центр мого всесвіту. Я б помер, якби з тобою щось сталося. Будь ласка, Сі Джей, ходімо до лікаря. Будь ласка.
Тієї ночі Сі Джей рано лягла спати. Трент не дав мені команди молитися, коли годував мене, однак запах у його подиху був такий сильний, що я все одно це зробив.
– Хороший собака, – сказав Трент, як кажуть, коли хвалять собак, насправді не дивлячись на них.
Наступного ранку, тільки-но Трент пішов, Сі Джей упала на кухні. Хвилину тому вона вдруге здійснювала подорож із балкона на кухню, щоб наповнити лійку водою, а наступної миті спіткнулася на підлозі. Я відчув удар подушечками своїх лап, а коли підбіг до неї й лизнув в обличчя, вона була непритомна.
Я заскиглив, тоді загавкав. Вона не ворухнулася. Її подих мав нездоровий кислий запах, і вона слабко вдихала й видихала. Я ошаленів. Підбіг до парадних дверей, але за ними не було чути нікого. Я загавкав. Тоді вибіг на балкон.
Місіс Воррен стояла навколішки, граючись зі своїми рослинами. Я гавкнув на неї.
– Привіт, Максе, – гукнула вона до мене.
Я думав про мою дівчинку, яка лежала на кухні, непритомна й хвора. Я мав сповістити місіс Воррен про те, що сталося. Я кинувся вперед, просунувши морду між ґратами, і заволав до неї з такою настирливістю, що нотка істерики відчутним дзвоном прорізалась у моєму голосі.
Місіс Воррен стояла навколішки, дивлячись на мене. Я гавкав, гавкав і гавкав.
– Що сталося, Максе?
Почувши своє ім’я як запитання, я розвернувся й побіг до квартири, аби місіс Воррен знала, що проблема там. Потім знову вибіг на балкон і заходився гавкати.
Місіс Воррен піднялася.
– Сі Джей? – невпевнено гукнула вона, нахиляючись у спробі зазирнути в дім.
Я продовжував гавкати.
– Цить, Максе, – сказала місіс Воррен. – Тренте? Сі Джей?
Я гавкав без упину. Тоді місіс Воррен похитала головою, підійшла до дверей, відчинила їх і увійшла всередину. Коли вона зачинила двері, я так розгубився, що припинив гавкати.
Що вона робила?
Із завиванням я кинувся назад до моєї дівчинки. Її подих ставав усе слабшим.