Розділ 28
Хоч це було безнадійно, я підійшов до дверей і відчайдушно став дряпати їх. Мої кігті залишили канавки в дереві – це й усе. Я ридав від страху тонко й надривно. Потім почув шум за дверима, звуки кроків. Я загавкав і припав носом до шпарини під дверима, відчувши запах місіс Воррен і чоловіка на ім’я Гаррі, який часто проносив коридором свої інструменти.
Двері трішки прочинилися.
– Агов? – гукнув Гаррі.
– Сі Джей? Тренте? – промовила місіс Воррен.
Вони обережно протиснулися в кімнату. Я попрямував до кухні, озираючись через плече, аби переконатися, що вони йдуть слідом.
– О Господи! – гукнула місіс Воррен.
Кілька хвилин по тому прийшли люди, поклали Сі Джей на ліжко й віднесли. Доки все це тривало, місіс Воррен узяла мене на руки, гладила й повторювала, що я хороший собака, але моє серце калатало й було геть зле від несамовитого страху. Потім вона опустила мене, і вони з Гаррі та рештою пішли, а я залишився сам у квартирі.
Я бігав узад-уперед, стривожений і нестямний. Уже настала ніч, а Сі Джей іще не було вдома. Я пригадував, як вона лежала на кухні, припавши щокою до підлоги, і скавулів від самої думки про це.
Коли нарешті двері відчинилися, прийшов Трент. Сі Джей із ним не було.
– О Максе, мені так шкода, – сказав він.
Він повів мене гуляти, і було полегшенням, що можна задерти лапу на якийсь чагарник.
– Ми маємо тепер бути поряд із Сі Джей, Максе. Їй не сподобається діаліз, але вибору в неї немає. Мусимо це робити. Усе могло бути значно, значно гірше.
За кілька днів Сі Джей повернулася додому дуже стомлена й одразу лягла в ліжко. Я згорнувся біля неї, відчуваючи полегшення, і все ж насторожений тим, якою сумною й невдоволеною вона була.
Відтепер і надалі ми із Сі Джей кожні кілька днів здійснювали подорож у задній частині автівки, що забирала нас біля дому. Спочатку Трент завжди їздив із нами. Ми йшли до кімнати й тихо лежали там, доки кілька людей метушилися над моєю дівчинкою. Вона завжди почувалася слабкою й недужою, коли приїздила, і вставала з кушетки виснажена й сумна, але я усвідомлював, що це не провина людей, які схилялися над нею, навіть якщо вони завдавали болю її руці. Я не гарчав на них, як робив би раніше.
Наступний день після нашої поїздки до того місця зазвичай був кращим для моєї дівчинки. Вона почувалася сильнішою й щасливішою.
– Кажуть, можуть минути роки, перш ніж я отримаю нирку, – сказала одного вечора Сі Джей. – Їх так мало доступних.
– Ось, а я гадав, що подарувати тобі на день народження, – зі сміхом відповів Трент. – У мене є тут одна, якраз твого розміру.
– Навіть не думай про це. Я не візьму твою чи будь-якої живої людини. Я сама винна в усьому цьому, Тренте.
– Мені потрібна лише одна. Друга зайва, я нею практично не користуюся.
– Веселун. Ні. Зрештою, я отримаю одну від покійника. Деякі люди 20 років протрималися на діалізі. Коли станеться, тоді й станеться.
Тієї зими Сі Джей якось увійшла у двері з пластмасовим ящиком, і я був приголомшений, коли вона відчинила дверцята, а звідти вийшла Кросівка! Я кинувся до кішки в щирому захваті, що бачу її, а вона вигнула спину, притисла вуха й засичала на мене, тож я різко зупинився. Що не так із Кросівкою?
День вона провела, обнюхуючи квартиру, доки я ходив слідом, намагаючись зацікавити її маленькою грою в перетягування іграшки. Вона не хотіла мати зі мною нічого спільного.
– Як там діти місіс Міннік? – спитав Трент за вечерею.
– Здається, почуваються винними. Вони її майже не відвідували – аж тут одного дня її не стало, – сказала Сі Джей.
Я стежив, як Кросівка мовчки застрибнула на кухонний стіл і зневажливо оглядала кухню зі свого сідала.
– Що? Що сталося? – спитав Трент.
– Я просто думаю про Ґлорію. Це так я почуватимусь? Одного дня її не стане, і я шкодуватиму, що не доклала більших зусиль?
– Хочеш побачитися з нею? Запросити її кудись?
– Чесно? Гадки не маю.
– Просто дай мені знати.
– Ти найкращий у світі чоловік, Тренте. Мені так пощастило.
– Це мені пощастило, Сі Джей. Усе своє життя я по-справжньому мріяв лише про одну дівчину, і тепер вона моя дружина.
Сі Джей встала, і я підскочив, однак вона лише застрибнула на стілець до Трента, припавши своїм обличчям до його. Вони почали нахилятися, завалюючись набік.
– Ну ж бо, сміливіше, – сказала Сі Джей, коли вони з’їхали зі стільця й зі сміхом приземлилися на підлогу.