Потім вони деякий час боролися. Я озирнувся на Кросівку, якій, схоже, усе було байдуже, але те, що я відчував між Трентом і моєю дівчинкою, була любов, сильна і повна.
Зрештою Кросівка стала більш приязною. Вона могла прогулюватися кімнатою, а потім без попередження безшумно підходила до мене й терлася головою об мою морду або облизувала мої вуха, доки я лежав, згорнувшись на підлозі. Але ніколи не бажала борюкатися, як колись. Я нічого не міг удіяти й лише відчував, що час, який вона прожила без собаки, не пішов їй на користь.
Прохолодні вечори Сі Джей і Трент проводили, загорнувшись разом у ковдру на балконі, а холодні ночі – лежачи разом на канапі. Часом Сі Джей взувала черевики з приємним запахом, і вони йшли кудись на вечір, а поверталися завжди щасливими, хоча навіть якби вона була сумна, не думаю, що зробив би щось із її черевиками.
Ми ходили гуляти вуличками й парком. Часом Сі Джей засинала на ковдрі на траві, і Трент лежав поряд із нею, з усмішкою дивлячись на неї.
Коли ми проводили в парку цілий день, я завжди вмирав із голоду й хотів поїсти, щойно верталися додому. Одного такого дня я нетерпляче танцював по кухні, дивлячись, як Трент готує мені вечерю, коли розпорядок дня дещо змінився.
– Ціла вічність піде на те, щоб закінчити навчання, а потім, коли я замислюся про диплом магістра, мені вже, мабуть, буде за тридцять. Колись це здавалося такою старістю!
Сі Джей підняла мою миску в повітря.
– Гаразд, Максе. Молися! – сказала вона.
Я напружився. Я хотів вечерю, але ця команда мала сенс лише в контексті запаху, який іноді відчувався в подиху Трента.
– Він завжди робить це для мене, – зауважив Трент. – Максе? Молися!
Моя вечеря була в Сі Джей, а я вмирав із голоду. Я підійшов до Трента і, коли той нахилився, відчув запах. Я подав знак.
– Хороший собака! – похвалив Трент.
Сі Джей поставила мою миску, і я побіг їсти, але згодом усвідомив, як вона стоїть наді мною, поклавши руки на стегна.
– Що сталося? – спитав Трент.
– Макс ніколи не молиться для мене. Лише для тебе.
– І?
Я жадібно глитав їжу.
– Хочу спробувати дещо, коли він закінчить, – сказала Сі Джей. Я зосередився на своїй вечері. Покінчивши з нею, вилизав миску. – Гаразд, поклич його.
– Максе! Ходи сюди! – гукнув Трент.
Я покірно підійшов до нього й сів. Бували часи, коли він кликав мене й завжди пригощав, коли я відгукувався, але, на жаль, з якихось причин ті дні минули.
– А тепер нахилися близько до нього, як коли кладеш їжу в миску, – сказала Сі Джей.
– Що ми робимо?
– Просто зроби це. Будь ласка.
Трент нахилився до мене. Сьогодні запах був особливо сильний.
– Молися! – гукнула Сі Джей.
Я слухняно подав знак.
– Сі Джей, що сталося? Чому ти так дивишся? – спитав Трент.
– Я хочу, аби ти дещо зробив для мене, – відповіла Сі Джей.
– Що? Що саме?
– Я хочу, щоб ти сходив до лікаря.
Наступного року Трент сильно занедужав. Багато разів його нудило у ванній, і це нагадувало мені, як Сі Джей регулярно блювала колись, чого зараз більше не робила. Коли Трента нудило, Сі Джей здавалася такою ж засмученою, як тоді, коли це відбувалося з нею, і я завжди скиглив, стривожений за них обох.
Усе волосся на Трентовій голові випало, і я смішив його, облизуючи лису голову, доки він лежав у ліжку. Сі Джей теж сміялася, але глибоко в ній завжди відчувався сумний розпач, постійне тривожне занепокоєння.
– Не хочу, щоб це було останнє Різдво з моїм чоловіком, – сказала вона взимку.
– Воно не останнє, серденько, обіцяю, – відповів Трент.
Раніше, спостерігаючи за буйною поведінкою Дюка біля Сі Джей, я зрозумів, як не треба поводитися біля хворої людини, тож зосередився на тому, аби бути спокійним і приносити втіху, і, схоже, Трент і Сі Джей неабияк цінували це. Колись моєю роботою було не підпускати загрозу, і я це робив, тепер же мій обов’язок полягав у тому, щоб розраджувати в смутку, а це передбачало іншу поведінку.
Я досі ходив із Сі Джей полежати на кушетці кілька разів на тиждень і дозволяв іншим людям клопотатися над нею. Усі вони знали мене, гладили й казали, що я хороший собака, і я не сумнівався в цьому, адже лежав тихо, а не стрибав по кімнаті. Коли ми виходили звідти, мені завжди здавалося, що моя дівчинка зовсім не така хвора, як коли ми тільки починали приходити сюди, однак я був лише собакою й міг помилятися.
Однієї ночі Трент і Сі Джей лежали обійнявшись на канапі, а я затишно прилаштувався між ними. Кросівка сиділа в іншому кінці кімнати й, не кліпаючи, дивилася на нас. Я ніколи не знав, про що думають коти й чи думають узагалі.