– Я лише хочу, аби ти знала: у мене вдосталь страховки й грошових вкладень. Ти не пропадеш, – сказав Трент.
– Але ми цього не зробимо. Ти одужаєш. Уже одужуєш, – відповіла Сі Джей, почуваючись при цьому сердитою.
– Так, але лише про всяк випадок я хочу, аби ти це знала.
– Байдуже. Такого не станеться, – наполягала Сі Джей.
Декілька разів Трент зникав на кілька днів поспіль, і Сі Джей переважно зникала так само, однак завжди поверталася додому вигуляти й нагодувати мене й завжди пахла Трентом, тож я знав, що вони були десь разом.
Якось одного теплого літнього дня ми сиділи на траві лише удвох, Сі Джей і я. Я набігався досхочу й тепер задоволено сидів на колінах у моєї дівчинки. Вона гладила мене по голові.
– Ти такий хороший собака, – казала мені. Її пальці чухали засвербіле місце біля мого хребта, і я стогнав від задоволення. – Я знаю, що ти робив, Максе. Ти ж не молився, так? Ти намагався сповістити нас про Трента, намагався сказати, що нюхом відчуваєш у нього рак. Ми просто не зрозуміли спочатку. Це тобі Моллі розповіла? Вона розмовляє з тобою, Максе? Це так ти дізнався? Може, вона тепер янгол і оберігає нас? Ти теж янгол?
Чути ім’я Моллі з вуст Сі Джей було так приємно, що я помахав хвостом.
– Ми вчасно дізналися, Максе. Завдяки тобі хворобу зупинили, і вона не повернулася. Ти врятував мого чоловіка. Не знаю як, але, якщо ти спілкуєшся з Моллі, перекажи їй подяку від мене.
Я був неабияк розчарований, коли в Трента знову відросло волосся, адже його завжди смішило, коли я вилизував йому голову. Але все змінюється: волосся Сі Джей, наприклад, було довшим, ніж будь-коли, розкішним пологом накриваючи мене, коли вона нахилялася. А коли нахилявся Трент, я більше не відчував того металевого запаху. Тепер, коли він казав «молися», я дивився на нього розгублено й збентежено. Чого він хотів? Ще більше я розгубився, коли після того, як я довго сидів і дивився на нього, отримавши наказ молитися, вони із Сі Джей обоє розсміялися, заплескали в долоні, сказали: «Хороший собака!» – і дали мені смачненького, хоч я нічого не зробив.
Не може бути метою собаки зрозуміти, чого хочуть люди, бо це неможливо.
Улітку, після того, як волосся Трента знову відросло, прийшли якісь люди й винесли все з дому. Сі Джей говорила до них і водила їх будинком, даючи зрозуміти, що все гаразд, та я все одно гавкав на них за звичкою. Коли я загавкав, Сі Джей посадила мене в ящик, а Кросівку – у її котячий ящик, що здалося мені дещо надмірною реакцією.
Ми вирушили в довгу поїздку на задньому сидінні машини в тих ящиках.
Наприкінці поїздки з’явилися ті ж люди й цього разу занесли всі наші речі в новий дім. Як же весело було досліджувати незнайомі кімнати! Кросівка підозріло обнюхувала все довкола, я ж не тямився від радощів, гасаючи з місця на місце.
– Тут ми тепер житимемо, Максе, – сказав Трент. – Більше тобі не доведеться сидіти у квартирі.
Оскільки він заговорив до мене, я підбіг і поклав лапи йому на ноги, а він підняв мене в повітря. Я самовдоволено глянув униз на Кросівку, яка вдавала, що їй байдуже. Трент був добрим чоловіком. Він любив Сі Джей і мене, а я любив його. Тієї ночі, засинаючи, згорнувшись під боком у моєї дівчинки (Трент спав на іншому боці ліжка), я думав про те, яким відданим Трентові був Роккі. Зазвичай можна стверджувати, що людина добра, якщо в неї є собака, який її любить.
Більше додому ми не повернулися. Тепер мешкали в маленькому будинку зі сходами і, що найдивовижніше, з трав’яною галявиною на задньому подвір’ї. Кросівку це подвір’я не вразило, я ж, навпаки, обожнював бувати на ньому. Тут було тихіше й не так пахло їжею, однак мене тішили звуки собачого гавкоту, запахи рослин і дощу.
Я був щасливий. Минув рік, потім іще один. Сі Джей завжди була трохи нездорова, але поступово їй кращало, вона набиралася сил.
Ми вже тривалий час жили в новому домі, коли взимку мене почали тривожити лапи. Прокидаючись уранці, я відчував, що вони заклякли й боліли, сповільнюючи мене. Наші прогулянки надворі стали такими ж неквапними й короткими, як тоді, коли Сі Джей тяжко хворіла й штовхала перед собою «стільця».
Кросівка теж потроху згасала. Ми двоє часто дрімали на протилежних кінцях канапи, прокидаючись посеред дня, щоб помінятися місцями.
– Ти в порядку, Максе? Бідолашний собака. Ліки тобі хоч трохи допомагають? – питала Сі Джей.
Я чув занепокоєння в її голосі й махав хвостом у відповідь на своє ім’я. Моя мета тепер – бути з моєю дівчинкою, коли вона лягала на кушетку кожні кілька днів, пригортатися до неї й спати якомога частіше. Це було те, чого вона потребувала.