Невдовзі по тому, як ми почали їсти м’яку їжу зі спільної миски, нас вивели на трав’янисту ділянку, обнесену загорожею. Буяла весна, і повітря було тепле, і пахло квітами й молодою травою. Я нюхом відчував, що ми перебуваємо в м’якому кліматі з досить частими опадами для підтримки багатьох видів дерев і кущів. Мої брати й сестри вважали подвір’я ледь не найпрекраснішим місцем, яке тільки можна уявити, і щоранку, коли їх випускали, починали гасати колами. Я вважав це дурістю, але зазвичай приєднувався до метушні, адже це було весело.
Я все гадав, коли Сі Джей прийде по мене. Це мало бути причиною, чому я знову став цуценям. Наші долі нерозривно перепліталися, тож якщо я знову народився, то це, певно, тому, що був досі потрібен моїй дівчинці.
Одного дня на подвір’я увійшла родина – дві маленькі дівчинки, чоловік і жінка – під проводом однієї з наших шістьох доглядальниць. Я знав, що означає їхня присутність. Усі цуценята побігли гратися з ними, я ж тримався позаду, хоча коли одна з дівчат узяла мене на руки, не відмовився поцілувати її усміхнене личко.
– Оцей, тату. Цього я хочу на день народження, – сказала маленька дівчинка й піднесла мене до свого батька.
– Власне, одна з черниць уже говорила про цього, – мовила жінка. – Він матиме роботу. Принаймні ми сподіваємося на це.
Маленька дівчинка впустила мене на землю. Я подивився на неї знизу вгору, махаючи хвостом. Вона була старша за Сі Джей, коли її звали Клеріті, однак молодша, ніж коли вони з Трентом узяли нас із Роккі додому, – я так і не застав моєї дівчинки в цьому конкретному віці. Коли дитина підхопила одного з моїх братів, я був на диво розчарований, бо з радістю погрався б із нею ще.
Швидко всіх моїх братів і сестер розібрали інші люди, доки незабаром я не лишився єдиним собакою біля матері, котру звали Седі. Ми саме дрімали надворі, коли кілька жінок вийшли подивитися на нас. Я підібрав маленьку гумову кісточку й підніс жінкам, сподіваючись, що котрась із них захоче відібрати її й поженеться за мною.
– Ти була такою хорошою собакою, Седі, такою доброю матір’ю, – сказала Марґарет.
Я жбурнув гумову кісточку й стрибнув на неї, щоб мене теж назвали хорошим собакою.
– Ти полюбиш свій новий дім, – продовжила інша жінка.
Третя взяла мене на руки й піднесла носом до носа з моєю матір’ю. Ми обнюхали одне одного, трохи спантеличені незручним і неприродним становищем.
– Попрощайся зі своїм цуценям, Седі!
Жінка пристебнула повідець до комірця матері й повела її геть. Марґарет тримала мене, щоб я не побіг слідом, – вочевидь, щось відбувалося.
– Я зватиму тебе Тобі, гаразд? Тобі, ти хороший собака, Тобі. Тобі, – воркотіла наді мою Марґарет. – Тебе звати Тобі.
До мене дійшло, що, мабуть, моє ім’я – Тобі. Я був приголомшений: Тобі було моїм першим ім’ям дуже-дуже давно. Певно, жінка знала про це.
Люди все знають: не лише як їздити на машинах чи де знайти бекон, а також коли собаки бувають хорошими чи поганими, де спати собакам і якими іграшками гратися. І все ж я був ошелешений тим, що Марґарет назвала мене Тобі. Для мене нове життя завжди було позначене новим ім’ям.
Як розуміти те, що я знову Тобі? Чи означало це, що все починається спочатку й наступного разу мене зватимуть Бейлі?
Седі не повернулась, і поступово до мене прийшло розуміння, що це місце, повне вбраних у ковдри жінок, – мій новий дім, такий не схожий на жоден із тих, де я бував. Здебільшого я мешкав на огородженій ділянці, хоча вночі мене заносили в дім і саджали в кімнату, де я народився. Однак я не був самотнім: протягом дня жінки приходили до мене, часто жбурляли гумовий м’ячик або гралися зі мною в перетягування іграшки. Скоро я привчився впізнавати більшість із них за запахом, навіть попри те, що їхні руки були вкриті однаковими пахощами.
Мене бентежило те, що, на відміну від усіх попередніх життів, не було єдиної людини, про кого я мав би дбати. Безліч жінок гралися зі мною, говорили до мене й годували мене. Наче я був собакою для всіх і кожного.
Марґарет навчила мене нової команди: «Спокійно». Спочатку вона притискала мене до землі й казала: «Спокійно», – і я гадав, що вона хоче поборотися, але вона повторювала: «Ні, ні. Спокійно». Я гадки не мав, що вона каже, але знав: «ні» означає, що я роблю щось не так. Я спробував лизати її, крутитись і будь-які інші трюки, що міг пригадати, але жоден із них не влаштовував її. Нарешті я розчаровано здався.