– Хороший собака! – сказала вона, даючи мені закуску, хоч я нічого не зробив.
Так тривало кілька днів, доки нарешті до мене не дійшло, що «Спокійно» означає «просто лежи тут». Усвідомивши цей зв’язок, я міг лягти й не рухатися, скільки вона хотіла, хоча ледве міг стримувати нетерпіння: нащо нам так довго чекати, щоб дати мені смачненького?
Потім Марґарет стала водити мене будинком – такими місцями, де я ніколи не бував раніше. Я бачив жінок, що сиділи, жінок, що стояли, і жінок, що їли, – остання група здалася мені найбільш цікавою, але ми й на мить не затрималися біля них і рушили далі. Марґарет хотіла, щоб я поводився «спокійно», сидячи на колінах у людей. Мені не дуже подобалася ця задумка, але я корився.
– Бачите, який він хороший? Хороший собака, Тобі. Хороший собака.
Одна жінка підійшла, щоб лягти на кушетку, а мене посадили на ковдру поряд із нею й дали команду. Жінка хихотіла, а мені страх як кортіло поцілувати її в обличчя, але я робив, як мені наказували, і отримав за це смачненьке. Я так і лежав нерухомо, тримаючись заради чергового шматочка, коли кілька жінок зібралися навколо мене.
– Добре, Марґарет, ти мене переконала. Можеш узяти його із собою на роботу й перевірити, як він упорається, – сказала одна з жінок.
Марґарет нахилилась і взяла мене на руки.
– Він добре впорається, сестро.
– Ні, не впорається. Він усіх засмутить і все погризе, – застерегла ще одна жінка.
Наступного ранку Марґарет надягла на мене нашийник і вивела на повідці до своєї машини.
– Ти такий хороший, Тобі, – сказала вона.
Ми поїхали автівкою, і я був собакою на передньому сидінні! Однак мені поки що бракувало зросту, щоб висунути носа у вікно.
Жінка привезла мене до місця, дуже схожого на те, куди я ходив із Сі Джей сидіти з нею на кушетці. Я відчував запахи багатьох людей і розумів, що деякі з них хворі. Стояла тиша, підлога була м’якою.
Марґарет носила мене скрізь, і люди гладили й обіймали мене, чи – у випадку кількох із них – лежали нерухомо в ліжках і дивилися на мене.
– Спокійно, – командувала вона.
Я зосереджувався на тому, щоб не рухатися, адже засвоїв, що саме це є вимогою, коли люди хворі. Я не подав знаку, коли вловив сильний знайомий запах від кількох людей – запах, що так довго був присутній у подиху Трента. Я затямив, що подавати знак за таких обставин треба по команді «Молися», а ніхто не наказував мені робити цього.
Невдовзі Марґарет опустила мене на землю на подвір’ї, зусібіч огородженому стінами. Я відчував у собі безліч нерозтраченої енергії і якийсь час гасав довкола, а тоді жінка дала мені мотузку з гумовим м’ячиком на кінці, і я трусив і тягав його, шкодуючи, що немає поряд іншого собаки приєднатися до веселощів. Я бачив за вікнами людей, які спостерігали за мною, тож доклав зусиль, аби влаштувати справжню виставу з тією мотузкою.
Потім Марґарет знову віднесла мене в будинок і познайомила з кліткою.
– Добре, Тобі, а ось твій дім.
На підлозі клітки лежала нова подушка, і, коли жінка присіла й поплескала по ній, я слухняно підійшов і сів зверху.
– Це твоє ліжко, Тобі. Гаразд? – сказала Марґарет.
Я не знав, чи маю сидіти на подушці, але був утомлений і задрімав. Прокинувся, коли почув голос Марґарет:
– Вітаю, чи не покличете мені сестру Цецилію, будь ласка? Дякую.
Я сонно глянув на неї. Не віднімаючи телефон від обличчя, вона всміхнулася мені, коли я позіхнув.
– Цециліє? Це Марґарет. Я досі в госпісі з Тобі. Ні, навіть краще. Вони обожнюють його. Сьогодні вдень кілька гостей навіть сиділи й спостерігали, як він грається у дворі. Ніякого гавкоту, жодного разу. Намагаюся, так. Дякую, Цециліє. Звичайно ж, ні, але не думаю, що це станеться. Він дуже особливий собака.
Я почув слово «собака» й махнув кілька разів хвостом, перш ніж знову поринути в сон.
У наступні дні я призвичаювався до свого нового життя. Марґарет приходила і йшла, але не щодня, і скоро я дізнався імена Френ, Петсі й Мони – трьох інших жінок, які полюбляли брати мене відвідувати людей, що лежали в ліжках. Від Петсі сильно пахло корицею й слабко – собакою, і жодна з них не носила довгий спадаючий одяг, як Марґарет. Вони казали мені: «Спокійно», – і я лежав поряд із людиною. Іноді люди хотіли погратися зі мною, іноді гладили мене, а часто лише хотіли дрімати, та майже завжди я відчував, як у них проникає радість.
– У тебе стара душа, Тобі, – сказала мені Френ. – Стара душа в тілі молодого собаки.
Я помахав хвостом, почувши схвальні нотки в її словах. Такі вже люди – говорять і говорять, навіть не промовляючи «хороший собака», але мають на увазі саме це.