Між відвідинами мені дозволяли бігати по всьому приміщенню. Кожен підзивав мене до себе, деякі люди сиділи в рухомих кріслах, а Френ чи інша жінка стояли позаду й штовхали. Вони любили мене, обіймали й підсовували закуски.
Одним із моїх улюблених місць була кухня, на якій завжди готував чоловік на ім’я Едді. Він командував мені сидіти, а тоді пригощав дивовижним наїдком, попри те, що «Сидіти» – найлегший з усіх собачих трюків.
– Ми з тобою єдині чоловіки в цьому місці, – казав мені Едді. – Тому повинні триматися разом, гаразд, Тобі?
До того я завжди був лише з однією людиною й усе життя присвячував любові до неї. Спочатку то був Ітан – я настільки вірив, що любов до нього і є причина, чому я був собакою, що коли почав піклуватися про маленьку Клеріті, то лише тому, що знав: Ітан хотів би цього. Поступово, однак, я полюбив Сі Джей не менше й почав розуміти, що це не є невірністю Ітану. Собаки можуть любити більше однієї людини.
У цьому місці, однак, я взагалі не мав конкретної людини – моєю метою здавалося любити кожного. Це робило їх щасливими.
Я був собакою, котрий любив багатьох людей – і це робило мене хорошим собакою.
Може, моє ім’я й було Тобі, однак я пройшов довгий-предовгий шлях, відколи люди вперше назвали мене цим іменем. Тепер я знав набагато більше – усе, чого навчився протягом своєї життєвої подорожі. Я зрозумів, наприклад, навіщо мені казали «Спокійно». Багатьом людям, що лежали в ліжках, боліло, і якби я видерся на них, щоб погратися, то міг заподіяти шкоди. Досить було лише раз наступити на живіт одному чоловікові, щоб засвоїти урок – його пронизливий скрик кілька днів стояв у вухах, змушуючи почуватися жахливо. Я не був Дюком, невгамовним псом, нездатним опанувати себе. Я був Тобі. Я вмів лежати спокійно.
Коли я блукав на самоті, а не під проводом Мони, Френ чи Петсі, то ходив відвідати чоловіка, на якого наступив. Його звали Боб, і я хотів, аби він знав, що мені шкода. Як і в більшості кімнат, до його ліжка підсували крісло, і вперше, саме застрибнувши на це крісло, я зумів ступити на його ковдру, не завдавши болю. Щоразу, як я приходив відвідати його, Боб спав.
Одного дня Боб був сам у своєму ліжку, і я відчував, як життя полишає його. Теплі води накривали Боба, змиваючи його біль. Я тихо лежав поряд із ним, складаючи йому товариство, як умів. Мені здавалося, що коли моя мета – приносити втіху людям у хворобі, то ще важливіше, аби я був із ними, коли вони йдуть в інший світ.
Френ знайшла мене, коли я лежав біля нього. Вона перевірила Боба й накрила його голову ковдрою.
– Хороший собака, Тобі, – прошепотіла вона.
Починаючи з тієї миті, щоразу, коли я знав, що чиєсь життя згасає, я приходив до них у кімнату й лежав на ліжку, надаючи розраду й складаючи компанію, доки вони йшли з життя. Часом їхні родини збиралися довкола, а часом вони були самі, хоча зазвичай хтось із багатьох людей, що допомагали хворим у будинку, тихо сидів поряд.
Траплялося, що члени родини відчували страх і гнів, коли бачили мене.
– Не хочу, щоб цей смертоносний собака підходив до моєї матері! – кричав якось один чоловік.
Я почув слово «собака», відчув гострий напад його люті й покинув кімнату, не знаючи, що ж зробив не так.
Здебільшого, однак, мою присутність вітали всі. Те, що в мене не було жодної конкретної людини-господаря, означало, що я діставав багато обіймів. Іноді люди сумували, обіймаючи мене, і я відчував, що їхня журба помалу втрачає силу, доки я в їхніх обіймах.
Чого все ж таки бракувало, то це інших собак. Мені подобалась уся ця людська увага, але я тужив за відчуттям чиєїсь собачої горлянки в роті. Я впіймав себе на тому, що бачу сни про Роккі, Дюка й усіх собак із собачого парку – ось чому я мимоволі гавкнув від подиву, коли Френ вивела мене у двір і там був інший пес!
То був невеликий опецькуватий сильний малий на ім’я Чосер. Його хутро зберігало запах кориці від Петсі. Ми одразу ж узялися боротися, ніби знали один одного багато років.
– Ось що було потрібно Тобі, – зі сміхом говорила Френ до Петсі. – Едді каже, він був ледь не в депресії.
– Та й для Чосера це як гостинець, – додала Петсі.
Ми з Чосером разом підняли голови. Гостинець?
Після того дня Чосер приходив частенько, і хоч я мав поводитися «спокійно», але завжди знаходив час поборотися з ним.
Часом приходили інші собаки з родинами, щоб побути в кімнатах із ліжками, але вони завжди були неспокійними й рідко хотіли гратися, навіть коли їх виводили у двір.