Так минуло кілька років. Я був хорошим собакою, який багато чого зробив і почувався зручно в ролі нічийного улюбленця, що водночас належить усім.
На «Із Днем Подяки» завжди було чимало людей, запахів і наїдків для гідного собаки. На «З Різдвом» жінки, що носили ковдри на головах, приходили гратися зі мною, пригощати мене смачненьким і сидіти навколо великого кімнатного дерева. На дереві, як завжди, були котячі іграшки, але не було котів, щоб гратися з ними.
Я був задоволений. Я мав мету – не таку конкретну, як піклуватися про Сі Джей, та все одно почувався важливим.
А потім одного дня я ривком прокинувся, звівши голову.
– Мені потрібне моє взуття! – гукала жінка з однієї з кімнат.
Я одразу ж упізнав цей голос.
Ґлорія.
Розділ 30
Я промчав коридором і, ледь не збивши з ніг Френ, влетів у кімнату. Ґлорія була в ліжку, наповнюючи повітря своїми міцними парфумами, але я не звернув на неї уваги й зосередився на стрункій жінці біля неї. Це була моя Сі Джей, і вона з подивом дивилася на мене.
Я цілковито порушив протокол, відкинувши стриманість і самовладання, з якими завжди входив до людських кімнат, натомість стрибнув на мою дівчинку, тягнучись лапами до неї.
– Вау! – промовила вона.
Я схлипнув, опустивши хвіст і стукаючи ним по підлозі, закрутився колами й застрибав. Вона потяглася до мене й обхопила долонями мою морду, а я заплющив очі й стогнав від задоволення, відчувши її дотик. Нарешті Сі Джей прийшла по мене. Я затремтів від піднесення. Я знову був із моєю дівчинкою!
– Тобі! Заспокойся, – сказала Френ.
– Усе гаразд. – Сі Джей опустилася на коліна, і її суглоби, згинаючись, вибухнули хрускотом. – Який хороший песик.
Зараз її волосся було коротким і не спадало на мене, як колись. Я лизнув її обличчя. Від неї пахло чимось солодким і Ґлорією. Сі Джей, збагнув я, була квола й слабка, її руки злегка тремтіли, торкаючись мене. А це означало: я маю стримувати себе, що здавалося майже неможливим. Хотілося гавкати, гасати кімнатою й перекидати речі.
– Тобі – наш терапевтичний собака, – пояснила Френ. – Він мешкає тут. Утішає наших гостей – їм справді дуже подобається, коли він поряд.
– Ну, окрім Ґлорії, – зі сміхом сказала Сі Джей і з добротою зазирнула мені в очі. – Тобі, то ти біґль-терапіґль!
Я помахав хвостом. Її голос злегка дрижав і лунав натягнуто, та все одно я був радий чути його.
– Клеріті вкрала мої гроші, – заявила Ґлорія. – Я хочу додому. Зателефонуйте Джеффрі.
Сі Джей зітхнула, але продовжувала гладити мене по голові. Ґлорія – збагнув я – досі була нещаслива, як і завжди. А ще вона стала дуже стара – це я зрозумів з її запахів. Останнім часом я чимало бував серед дуже старих людей.
Увійшла Петсі, від якої пахло корицею, і, як завжди, Чосер.
– Доброго ранку, Ґлоріє, як почуваєтеся? – спитала Петсі.
– Ніяк, – сказала Ґлорія й відкинулася на спину. – Ніяк.
Петсі залишилася біля Ґлорії, а Сі Джей і Френ увійшли до кімнатки з маленьким столиком.
– Як, Тобі, ти теж із нами? – розсміялася Френ, коли я чкурнув у двері, перш ніж вони зачинилися.
– Такий гарний собака, – промовила Сі Джей.
Я помахав хвостом.
– Ви явно припали йому до душі.
Сі Джей опустилася в крісло, і я вловив швидкий спалах болю, коли вона це зробила. Стурбований, я припав головою до її колін. Її рука опустилася й розсіяно погладила мене з легким тремтінням у пальцях. Я заплющив очі. Я так скучив за нею, так скучив, але зараз, коли вона була тут, здавалося, ніби вона ніколи й не йшла.
– У Ґлорії бувають добрі й погані дні. Це цілком добрий день. Зазвичай вона не зовсім тямить, що говорить, – сказала Сі Джей.
Я помахав хвостом. Навіть слухати, як Сі Джей промовляє ім’я Ґлорії, було для мене задоволенням.
– Хвороба Альцгеймера буває такою жорстокою й прогресує так мінливо, – відповіла Френ.
– Ця заява про гроші доводить мене до сказу. Вона всім розповідає, що я вкрала її статок і її будинок. А правда в тому, що я підтримувала її останні п’ятнадцять років – і, звісно, скільки б не надсилала їй, завжди було мало.
– Скажу зі свого досвіду: майже завжди в таких ситуаціях виникають нерозв’язувані суперечки.
– Знаю. І мала б краще впоратися з цим. Я також психолог.
– Так, я бачила з ваших паперів. Хочете поговорити, як це впливає на ваші стосунки з матір’ю?
Сі Джей глибоко замислено вдихнула.
– Гадаю, так. У магістратурі мене осяйнуло: Ґлорія – нарцисична особистість, тому ніколи не ставить під сумнів власну поведінку й не вважає, що скоїла вчинок, за який треба вибачатися. Тож ні, ніякого зближення з нею бути не може – жодного шансу, навіть якби вона була цілком дієздатною. Але чимало дітей травмовані нарцисизмом, тому те, що вона моя мати, дуже допомогло мені в роботі.