– У середніх школах? – уточнила Френ.
– Іноді. Мій фах – робота з розладами харчування, а ті майже завжди найгостріше минають у дівчат-підлітків. Однак я вже практично на пенсії.
У цю мить я збагнув, що під однією з шафок Френ лежить м’яч. Я підійшов і ткнувся туди носом, глибоко вдихнувши. Він був чітко позначений запахом Чосера. Що робив тут Чосер із м’ячем?
– Я також читала, що ви були на діалізі понад двадцять два роки? Сподіваюся, ви не проти, якщо я спитаю, але ж ви начебто добра претендентка на пересадку органа. Ніколи не розглядали цей варіант?
– Гадаю, я не проти відповісти, – сказала Сі Джей, – хоча не знаю, як ці запитання стосуються Ґлорії.
Я спробував випорпати м’ячик лапами – уже діставав до нього, однак ніяк не міг зрушити з місця.
– Госпіс дбає не лише про гостей. Але й про потреби цілої родини. Що краще ми знаємо вас, то краще можемо вам прислужитися, – сказала Френ.
– Гаразд, звісно. Насправді мені робили пересадку. Двадцять два роки – це сукупно. Я отримала нирку від померлого донора, коли мала трохи за тридцять. Це дало мені понад два десятиліття, перш ніж нирка почала відмовляти. Це називають хронічним відторгненням, і тут справді нічим зарадити. Я знову розпочала діаліз сімнадцять років тому.
– Як щодо другої пересадки?
Сі Джей зітхнула.
– Зрештою, доступних органів не так уже й багато. Я не могла уявити, що заберу один, коли за ним стоїть ціла черга людей, котрі заслуговують більше.
– Заслуговують більше?
– Я знищила свої нирки в спробі самогубства, коли мені було двадцять п’ять. Існують діти з уродженою вадою, що вимагає пересадки без жодної провини з їхнього боку. Я вже взяла одну нирку. І не збиралася марнувати ще одну.
– Розумію.
Сі Джей розсміялася.
– Те, як ви це кажете, зводить нанівець годин п’ятдесят психоаналізу. Повірте, я все це обміркувала.
Я притулився до ноги Сі Джей, сподіваючись, що вона дістане мені м’ячика.
– Дякую, що хоча б поговорили про це, – сказала Френ. – Коли знаєш, це вже допомагає.
– О, моя мати, певно, згадувала про це. Вона обожнює розповідати кожному, що я пила антифриз. Я влаштувала її до будинку догляду за літніми людьми на останні три роки – вона там усіх переконала, що я знаряддя диявола.
Я позіхнув від нетерпіння. Невже всім байдуже до м’ячика?
– Що сталося? Чому ви зупинилися? – за мить спитала Френ.
– Я щойно подумала: може, вона вам і не розповість. Вона стає все менш і менш сприйнятливою і, звичайно ж, практично припинила їсти. Гадаю, частина мене ніяк не може змиритися з думкою, що це справді кінець.
– Це важко, – сказала Френ, – утрачати когось настільки важливого у вашому житті.
– Не думала, що так станеться, – тихо мовила Сі Джей.
– Перед тим ви вже пережили втрату.
– О, так.
Я сів, спостерігаючи за моєю дівчинкою й забувши про м’яч. Вона потяглася за пухнастим папірцем і притиснула його до очей.
– Мій чоловік, Трент, помер минулої осені.
Вони сиділи тихо. Моя дівчинка простягнула до мене руку, і я лизнув її.
– Так я й познайомилася з госпісом. Трент помер спокійно, в оточенні не байдужих до нього людей.
Повисла ще одна довга сумна пауза. Мені подобалося чути ім’я Трента, але його запах більше не приставав до Сі Джей. Це нагадувало, як колись Максом я усвідомив, що на Тренті більше немає рясних запахів Роккі. Я знав, що означає, коли стирається запах людини чи собаки.
Добре бути із Сі Джей, але сумно було думати, що я більше ніколи не побачу Трента.
– Хвороба Ґлорії заново пробуджує у вас почуття до чоловіка? – м’яко спитала Френ.
– Не зовсім. Це дуже відрізняється. До того ж я завжди маю почуття до Трента. Він був другом, до якого я щомиті могла звернутися, який ніколи нічого для себе не просив. Гадаю, тривалий час я вибудовувала своє розуміння любові, ґрунтуючись на стосунках із матір’ю. Коли нарешті я відкинула це, Трент уже чекав на мене, і ми прожили разом найдивовижніше життя. І весь цей час – а було ж несолодко з моєю пересадкою, імунодепресантами й поїздками до відділення «швидкої» – він завжди був мені опорою. Навіть тепер я не можу повірити, що його справді немає.