– Схоже, він дуже особлива людина, – промовила Френ. – Хотіла б я знати його.
Відтепер моя дівчинка стала навідуватися до Ґлорії, а я вітав її біля дверей і не відставав від неї, доки вона не йшла. Іноді Сі Джей діставала з кишень смаколики й годувала мене ними, не вимагаючи жодних трюків.
– Такий хороший собака, – шепотіла вона.
Едді теж казав мені, що я хороший собака, і підкріплював це твердження, пригощаючи м’ясом!
– Де собака, там Бог, ти ж знаєш. Тому ти й тут, щоб допомагати черницям у їхній Божій праці. Тож, гадаю, трохи тушкованого м’ясця між нами, хлопцями, це найменше, що я можу тобі дати, – казав Едді.
Я ніколи не розумів, що він говорить, але його закуски були найкращим з усього, що я коли-небудь їв!
Як колись я доглядав маленьку Клеріті заради Ітана, так тепер зрозумів, що мій обов’язок – доглядати Ґлорію заради Сі Джей. Я проводив багато часу в кімнаті Ґлорії, навіть коли моєї дівчинки з нею не було. Однак не намагався застрибнути на ліжко, бо, коли якось спробував, очі Ґлорії сповнилися жахом і вона загорлала на мене.
Деякі люди просто не цінують присутності собаки. Прикро думати, що такі бувають. Я знав, що Ґлорія саме така – можливо, тому вона ніколи не була по-справжньому щасливою.
Френ і Сі Джей стали подругами й часто обідали разом у дворі. Я лежав біля їхніх ніг, чатуючи на крихти, що падали.
Крихти були моїм захопленням.
– Маю до тебе запитання, – за одним із таких обідів сказала Сі Джей, – але хочу, щоб ти обміркувала його, перш ніж відповіси.
– Саме так казав мій чоловік, коли робив мені пропозицію, – відповіла Френ.
Обидві розсміялися. Я замахав хвостом, почувши сміх Сі Джей. Стільки гострих болів угризалися в неї зсередини – я відчував їх у тому, як вона здригалася й охкала під час руху, чи в тому, як довго й гучно видихала, сідаючи. Однак щоразу, як вона сміялася, біль ніби відступав.
– Що ж, це не та пропозиція, – сказала Сі Джей. – Я думаю про те, що хотіла б працювати тут, у госпісі. Тобто як психолог. Я бачу, як важко впоратися тобі, Петсі й Моні, а я готова бути добровольцем. Мені справді не потрібні гроші.
– А як же твоя теперішня практика?
– Я давно вже згортаю її – наразі працюю лише консультантом. Правду кажучи, мені все важче знаходити контакт із підлітками – чи, може, навпаки. Я кажу їм, що розумію, через що вони проходять, і бачу недовіру в їхніх очах – для них я маю вигляд сторічної бабці.
– Зазвичай ми не вітаємо жодних добровільних зв’язків членів родини з госпісом, доки не мине рік після смерті гостя.
– Знаю, ти казала. Тому я й хочу, щоб ти обміркувала це. Я вірю, що для мене можна зробити виняток. Я дуже-дуже добре знаю, що таке лежати в ліжку й почуватися жахливо: я роблю це тричі на тиждень. І, звісно, те, що я переживаю з Ґлорією, дає мені надзвичайне розуміння того, що переживають родини.
– Як твоя мати?
– Їй… лишилося недовго.
– Ти була доброю донькою, Сі Джей.
– Ну, можливо, за певних обставин. Не думаю, що Ґлорія погодиться з цим чи колись погоджувалася. То ти поміркуєш над моїми словами?
– Звісно. Я поговорю про це з директором і з черницями теж. Насправді вирішують вони, ти ж знаєш. Ми, решта, лише наймані працівники.
Приблизно за тиждень по тому я сидів біля ніг Сі Джей у кімнаті Ґлорії, коли відчув, як із Ґлорією відбувається зміна. Я відчув, як її подих стає все легшим і легшим, а потім він зупинився, і вона кілька разів глибоко вдихнула. З кожним разом, однак, її дихання ставало слабшим, а видихи – легшими.
Вона помирала.
Я застрибнув на стілець біля неї й зазирнув в обличчя. Її очі були заплющені, рот – відкритий, руки – стиснуті на грудях. Я озирнувся на Сі Джей, яка спала. Я знав, що вона хотіла б бути поряд, тож гавкнув – єдиний різкий скрик, що дуже голосно пролунав у тихій кімнаті.
Моя дівчинка ривком прокинулася.
– Що сталося, Тобі?
Вона підвелася, підійшла й стала біля мене. Я підняв ніс і лизнув її пальці.
– О, – сказала вона.
За мить опустила руку та стиснула долоню Ґлорії у своїй. Я бачив, як сльози падають із її очей, відчував тужливий біль у ній. Так ми простояли кілька хвилин.
– Прощавай, мамо, – нарешті мовила Сі Джей. – Я люблю тебе.
Коли Ґлорія спустила останній подих і згасла, Сі Джей повернулася назад і опустилася в крісло. Я стрибнув їй на коліна й згорнувся на них, а вона обіймала мене, м’яко колисаючи. Я зробив для неї все, що міг, розділяючи її горе.
Наприкінці того дня я проводив Сі Джей і Френ до парадних дверей.
– Побачимося на службі, – сказала Френ. Вони обійнялися. – Ти впевнена, що справді можеш повернутися додому сама?