— Висока, гарна, біле волосся, фарбоване… Родимка на лівому, ні, на правому плечі…
Коло пошуків істотно звужувалося. Залишалося тільки роздягнути всіх високих білявок Галютина. І все!
Андрій важко зітхнув.
— Ліно, — сказав він, — послухайте мене уважно. Я спробую, не знаю як, але спробую знайти вашу Іру. Чесне слово, спробую! Пригадайте, може, ви ще що-небудь забули мені повідомити. Ну, щось таке, що допомогло б мені розшукати її…
Вона трохи помовчала, а після ковтка води знову розтулила губи:
— Вона живе в невеликому старому будинку, на якому є супутникова антена. Вона казала, що піде до сусіда дивитися світові програми… Прошу вас, знайдіть її. Тільки не віддайте листа комусь іншому. І не розповідайте нічого про мене, навіть їй…
Сумка Ліни, як і вночі, стояла під столом в ординаторській реанімаційного відділення. Не звертаючи уваги на здивований погляд лікаря, який змінив Ігоря, Андрій смикнув блискавку і зазирнув усередину. Йому потрапило під руку декілька жіночих речей, дезодорант, манікюрні ножиці, знайома книжка, і ось він, конверт, на якому було написано: Ващенко І. Отже, Іра Ващенко. Андрій поклав листа до кишені, згріб сумку і рушив у хірургію, просто до кабінету Варцаб’юка. Він сунув коридором, не відповідаючи на вітання тих, хто траплявся назустріч, розгублений та невиспаний, геть не тямлячи, що робить. Але одне було очевидним — він збирався просто зараз від’їхати не знати куди і не знати для чого. Двері реанімаційного відділення залишилися далеко позаду, а перед очима й далі поставав благальний погляд дівчини, яка, попри всі його зусилля, все ще перебувала на порозі життя та смерті, куди привів її не хто інший, як він. Від усвідомлення цього дибки ставало волосся. Він знав, що не зможе чекати розв’язки біля її ліжка. Тому й готовий був виконати її прохання. Тим більше, що цього, крім нього, не міг зробити ніхто. Хай там як, а він зробить бодай щось, придатне для занесення у власний актив, коли настане час підбивати підсумки. З цими думками Андрій і зупинився перед дверима кабінету свого шефа, на якого збирався звалити весь тягар лікування щойно прооперованої ним важкохворої.
V
Черговий у відділку міліції ліниво розвалився у кріслі і при появі відвідувача лише посміхнувся у вуса й підняв на знак вітання руку. Він не питав, куди той іде, оскільки був із ним добре знайомий. Піднявшись на другий поверх, високий чоловік у довгому плащі постукав у двері з табличкою «Слідчий».
— Прошу!
Очевидно, в районної міліції сьогодні багато роботи не було, бо слідчий сидів у такій самій позі, що й черговий унизу.
— Нудьгуємо? — запитав гість.
— О, пан доктор! — господар кабінету розплився у посмішці й підвівся йому назустріч. — Сталося щось чи просто так?
— І не так, і не просто, — Андрій замовк, не знаючи, з чого починати. — Як здоров’я?
— Та, дякуючи тобі, поки що нічого. Ну, буває, звичайно, там закрутить або сям заколе, не без того, але жити можна. То що ж тебе сюди привело?
— Та маю проблему — треба знайти одну людину. От і вирішив спочатку проконсультуватися у спеціаліста з розшуку.
— Ну-ну?
Слідчий присунувся ближче, майже ліг грудьми на стіл. В очах засвітилась цікавість.
— Знаєш таке місто — Галютин? Дніпропетровська область.
— Ну-ну, і що?
— Так ось, мені терміново потрібно знайти там одну дівчину — високу білявку. Вона поїхала туди до своєї тітки, тітки Насті, яка живе у старому будинку на кілька квартир. На будинку параболічна антена. Ага! Ще у білявки родимка на правому плечі.
Очі слідчого примружились, і на обличчі проступила єхидна й водночас завзята посмішка.
— І це все? — запитав він нарешті.
— На жаль, усе.
— А… інша дівчина тебе не влаштує? — почухавши потилицю, після невеликої паузи поцікавився слідчий.
— На жаль, ні.
— Хм… — він замислився. — Ще скажи, що ця твоя справа термінова?
— Ну… досить термінова.
— І що, ти збираєшся туди їхати?
— Збираюся, і якнайшвидше.
— Хм… А на хріна, докторе, вона тобі здалася, якщо не секрет?
— Хм… — тепер зам’явся Андрій. — Як тобі сказати? Взагалі-то не мені, але я обіцяв допомогти. Словом, мушу…
— Ну що ж, у тому Галютині працює, принаймні працював до останнього часу, один колега з мого випуску. То я спробую зараз розшукати його по телефону і хоч щось з’ясувати.
— Гадаєш, ми зможемо її знайти?
На це слідчий тільки засміявся:
— Шукати будеш ти, дорогенький, якщо вже у приватні детективи подався. А міліція — структура державна. У неї й без тебе клопоту вистачає, їй своїх білявок ловити треба. О! — несподівано зрадів він. — А в нас у слідчому ізоляторі якраз є одна — як навмисне, гарна, білява. Може, глянеш? І в таку далечінь їхати не доведеться.