Обережно сперся потилицею на стіну і провів рукою по щоці, стираючи пісок. Відчуття, що сталося щось жахливе й незворотне, пригнічувало. Йому давно вже не доводилося потрапляти в неприємні ситуації. А тут вляпатися у таке… Що це, випадковість? Збіг? А якщо ні, тоді чому? Адже він нікому тут нічого не зробив та й узагалі опинився у цьому місті вперше і нікого не знає. Зовсім стороння людина, що прийшла сюди випадково. Його ж навіть не пограбували! Тоді що це могло означати? Що він несамохіть, блукаючи цими задвірками, забрів куди не слід? Де, можливо, відбувалося щось таке, що свідки були зайві? А що ж тут робилося? Двоє мужиків забивало кілок — і все.
Питань була купа, а відповіді — жодної. Він ще довго подумки перебирав ці питання. Аж раптом йому пригадалася білява Іринина сусідка, яка, до речі, його сюди й направила. Саме так, адже він чітко дотримувався напрямку і був упевнений — дістався саме туди, куди вона вказувала. Невже навмисно заманила в пастку? А може, жінка його з кимось плутала? Ну, звичайно. Його взагалі не мало бути в цьому клятому містечку. Тоді виходило, що ці люди когось чекали, і замість того їм трапився Андрій. Тому його й не пограбували, навіть не обшукали… Просто захопили в полон, упіймали. Отже, по нього ще повернуться. А якщо все-таки його ні з ким не плутають? Якщо полювали саме на нього? Безглуздя якесь. Ніхто ж не знав, що він тут з’явиться. Ніхто?
А справді, хто міг знати? Іван Бідованець? Іванів колега з Галютина? Повна дурня! А ще… Ця думка його пропекла. Ліна… Пригадалися її заплющені очі та уривчасті фрази, зміст яких тоді здивував. «Не розповідайте нікому про мене, навіть їй…», «Не віддайте листа комусь іншому…» Щось іще… Таке, що мало трималося купи, віддавало якоюсь недолугою загадковістю. Тоді Андрій пропустив це повз вуха, не звернув уваги.
Сюди він приїхав на її прохання, на прохання своєї пацієнтки, якій багато завинив. Чи могло це виявитися суттєвим? Та не могли ж ці люди знати, що Ліну вкусить його пес, що потім у дівчини станеться реакція на новокаїн і, як наслідок, анафілактичний шок, який трапляється один на тисячу випадків, а пізніше вона пошле сюди замість себе свого «рятівника»? Маячня, нісенітниця. До того ж розмовляючи з тією сусідкою в під’їзді, Андрій і словом не прохопився про Ліну. Ні, це не те…
Він сидів, відчуваючи потилицею приємний холод стіни. Біль став тупим і далеким, і це давало волю важким, неприємним думкам. Андрій поволі підвівся, обдивився. Очі вже звикли до темряви. Світла, що проникало в гараж крізь кілька дрібних щілин десь аж під стелею, ледве вистачало, щоб розрізнити власні пальці перед очима. До того ж надворі швидко вечоріло.
Обійшовши гараж, Андрій переконався, що він пустісінький, а двері щільно зачинені. Зовні споруда виглядала залізною, але всередині металу не відчувалося. Стіни вкриті пластиком, як у фінських будиночках. Отже, гупати по них немає сенсу: ніхто не почує, тим більше, що гараж стоїть на відлюдді. Ззовні сюди також не долинав жодний звук. Це була клітка. Гірше, ніж клітка. Ще вчора такого навіть уявити не можна було. Вчора він жив своїм буденним і звичним життям. Хоча…
Учора його життя все-таки почало робити якісь вихиляси. Навіть не вчора, а ще раніше. А починаючи з поїздки у приміському поїзді, воно перетворилося на суцільний стрес. Усе, що відбувалося досі, мало пояснення. Те, що трапилося якусь годину тому, пояснення не мало. Хоча і ці, й учорашні події сприймалися Андрієм як одне ціле, один блок.
І думки знову повернулися до Ліни. Хай там як, а ще тоді дещо видавалося підозрілим. По-перше, лист, прохання не розповідати про себе. Далі, і це спало йому на думку лише тепер, дуже дивний її маршрут. З Києва дівчина якимось чином опинилася на Волині, причому їхала кудись приміським поїздом. Куди? Звідки? І для чого? Щоб потім їхати хтозна-куди, у цей клятий Галютин? Зранку, відійшовши від наркозу, вона йому сказала, що їхала до Галютина на зустріч з Ірою. Тоді чому Ліна опинилася в тому поїзді? У поїзді, який ішов з Луцька на периферію, у зовсім інший від Галютина бік? Усе це не вкладалося в голові. Як інтелігентна емансипована дівчина, в обличчі якої ще проглядали дитячі риси, могла бути пов’язана з усіма подальшими подіями? Андрій усвідомлював, що зовсім не знає її, однак відмовлявся вірити в подібне. Водночас він чим далі, тим більше схилявся до думки про наявність зв’язку між його появою в будинку з супутниковою антеною й теперішнім незавидним становищем.
І раптом він згадав. Лист! У нього все ще залишався Лінин лист. Можливо, це через нього подорож обернулась такою халепою. Лист треба прочитати. Хоча б для того, аби переконатися, що документ цей містить звичайні жіночі бульки та схлипи душі, важливі лише для тих, хто про них пише. Та тільки як це зробити? У гаражі темно хоч в око стрель, а в нього немає ні сірників, ні запальнички: кілька годин тому віддав нову коробку сірників дідові, з яким їхав в одному купе. Ця щедрість виявилася такою недоречною! Якби хоч надворі був день… Почекати до ранку? Але вранці за ним можуть прийти. Інакше навіщо його зачинили? А може, і вночі. Андрій здригнувся від думки про це. Безперечно, ці люди мали якісь плани щодо нього. Що вони робитимуть зі своїм полоненим? Обшукають і знайдуть листа. Якщо це те, що вони шукають, то він їм буде більше не потрібен… І що тоді? Відпустять? Чи, може, він після цього зникне, так, як іноді зникають люди? І про нього повідомлять у якійсь телевізійній хроніці — мовляв, такий-то добродій, Мартинюк Андрій Васильович, вийшов з дому тоді-то, о такій-то годині й не повернувся. Кому відомо… І так далі. Від цих думок ставало млосно. У будь-якому випадку цей лист не повинен до них потрапити. Раптом він таки якось стосується його пригод? Знищити його? Як? Чи сховати? Принаймні, якщо вже буде непереливки, він завжди зможе його віддати, вказавши схованку. Андрій колупнув черевиком щебінь. Він розгрібався. Викопавши глибоченьку ямку під стіною в самому кутку гаража, він витяг з кишені конверт. Пом’яв між пальцями. Зовсім тоненький. Якийсь один папірець! Багато б він дав, щоб прочитати його зараз. А що це ще в кишені?