Паспорт, що його Андрій прихопив із собою в поїздку. Він насамперед не має потрапити до чужих рук. Бо якби пощастило втекти, вислизнути якимось чином із цієї в’язниці, то по паспорту вони могли б його розшукати.
Андрій поклав документ якнайглибше, прикидав щебенем, потім поклав листа і аж тоді загорнув до кінця. Якщо бандити випадково чи з його підказки розкопають листа, на тому пошуки й скінчаться. Їм не спаде на думку розгрібати щебінь далі. Він ще раз перевірив кишені й не знайшов більше нічого такого, що вказувало б на його особу та місце проживання. Потім надірвав підкладку на плащі і заховав туди більшу частину грошей. Ховати всі було ризиковано. Якщо обшукуватимуть і не знайдуть грошей, здогадаються, що він їх кудись заховав, — адже ніхто не їздить у далеку дорогу з порожніми кишенями.
Що ще можна зробити? Як підготуватися до невідомого, від думок про яке знову щось підкочувалося до горла й перехоплювало подих? Хто прийде за ним? Скільки їх буде? Чого вони хочуть? Андрій ще раз обстежив гараж і не знайшов нічого такого, чим можна було б захиститись. Після того удару по шиї в ньому щось наче зламалося. Він завжди думав, що в разі потреби може постояти за себе. Свого часу Андрій займався кількома видами спорту, щоправда, жодним із них серйозно, тож був людиною фізично сильною, впевненою в собі. А мода на різноманітні види єдиноборств за часів його юності спонукала регулярно тренуватися, вчитися бити і тримати удар. Але той удар… Він ніби щось зламав у ньому, насамперед психологічно. Дуже важке відчуття. Багато важче за біль.
Якийсь час Андрій ще намагався щось придумати, передбачити, але все марно. Підмостивши під себе плащ, він усівся на ньому і прихилився спиною до стіни. Треба було спробувати хоч трохи поспати, адже завтра йому знадобляться сили та витривалість. Але заснути не міг: мерзнув, тіло терпло. Він знову вмощувався, не в змозі знайти зручну позу. І лише на якусь мить з’являлося відчуття, наче свідомість починає провалюватись у хворобливий неглибокий сон, точніше забуття.
VII
Його привів до тями біль у шиї та потилиці. Отже, заснути на якийсь час усе-таки вдалося. Уже був ранок. Щілини, помічені вчора при огляді гаража, пропускали всередину світло. Напевно, година сьома. Андрій спробував підвестися й мало не застогнав. Який біль! Боліло все — плечі, сідниці, коліна. Але найбільше — шия.
Він миттю пригадав усе, що сталося вчора, і знову виринули важкі тривожні думки. А що ж далі? Сподіватися, що все владнається саме по собі, не доводилося. Знову зринув у пам’яті старий будинок у формі літери «Г», білявка з квартири на першому поверсі. Це вона направила його сюди, просто в пастку. І зробила це, не знаючи про Ліну, адже, підсвідомо зберігаючи таємницю, він чітко виконав побажання своєї пацієнтки. Цікаво, чи немає часом у цієї «сусідки» великої родимки на лівому чи пак правому плечі. На превеликий жаль, Андрій не міг зараз цього перевірити. Думки почали плутатися.
Металевий звук ззовні гострим шпичаком штрикнув у серце, і воно відразу стрепенулося шаленим ритмом. Хтось відчиняв двері! Стати ближче і спробувати видертися? Андрій не був певен, що це йому вдасться. А згадка про вчорашні удари позбавила його рішучості: так і залишився стояти біля стіни.