— І як же ти збираєшся мені його передати? — весь холонучи, запитав Андрій.
— Дуже просто.
Незнайомець підвівся і підійшов до нього.
— Я дертиму тебе нігтями й кусатиму, поки твоя кров не змішається з моєю — із цієї виразки — або з тим гноєм, що з мене тече…
Він дряпнув себе по обличчю — здерлося кілька вугрів, по щоці потекла кров. Заціпенівши, Андрій стояв і дивився на цю картину. У ньому почала прокидатися справжня огида, якась гидлива ненависть до цієї людини, і це відчуття боролося із всепоглинаючим жахом. Заразом прийшло тверезе усвідомлення смертельної небезпеки. І все ж якийсь шанс був, шанс для боротьби.
— Я не дам тобі цього зробити, — твердо сказав Андрій. — Я дужчий за тебе.
— Гадаєш? — незнайомець недовірливо скривився. — Можемо позмагатися, просто зараз, га?
Довговолосий підійшов майже впритул, простягнув руки і ніби пошкріб нігтями біля самого Андрієвого обличчя, ще й поклацав зубами для переконливості. Перед Андрієм стояв псих. Його неможливо було налякати. Навпаки, такий сам здатен налякати кого завгодно.
Андрієве серце калатало голосно й часто. Довговолосий стояв навпроти. Трохи вищий за нього, але значно хирявіший. За його спиною зяяла щілина прочинених дверей і наче магнітом тягла до себе. Як же він ненавидів цього типа!!! Їх відділяли два кроки. Удар ногою в живіт, напевно, зігнув би його навпіл. Двері незамкнені. Ну ж бо!
По щоці незнайомця майже донизу доповзла крапля крові. Зараженої СНІДом, смертельної крові. Андрій відчув, як тремтять ноги. Тремтячою ногою не вдариш. А рукою… Розбити свою руку об його зуби… Чи можна таким чином інфікуватися? А чому ні? Його правда: досить, щоб у подряпини на тілі потрапила його кров, гній, а може, навіть і слина, піт… Тільки не це! Навіть якщо ймовірність інфікування у цьому випадку не така вже й висока, ризик однаково смертельний. Потім уже нічим не зарадиш. А якщо за дверима до того ж стоїть машина з учорашніми гевалами?
Бридкий незнайомець тепер спокійно дивився на свого полоненого:
— Ну що, зважив? Будемо мірятися, хто дужчий, чи перехотілося? Але запам’ятай, — він перейшов на зловісний шепіт, — варто мені зробити це, і ти здохнеш, за рік або два. Ну, може, за три, якщо пощастить, але все одно здохнеш, як я. Знатимеш це і спостерігатимеш наче кіно, кінець якого відомий заздалегідь і в якому ти — головний герой. Ну то що, бажаєш спробувати?
Андрій фізично відчув, як блідне. Незнайомець стояв навпроти й дихав йому просто в лице. Бридке прищаве обличчя перекривила диявольська посмішка. Крапля крові звурдилася, підсохла, але ще блищала. Він підняв руку на рівень Андрієвого чола. Терпіти це далі було несила. Удар коліном у пах, потому відкинути його ліктем убік і… Але одна помилка, бодай малесенька, одне крихітне невезіння — і гнила кров розмажеться по його, Андрієвій, шкірі, потрапить у подряпини, і за два роки, хай навіть за три… Пальці незнайомця торкнулися Андрієвої щоки. Вони були холодні.
Клубок застряг у горлі.
— Я роздеру тебе. Якщо ти це зробиш, я дертиму тебе на шматки. Ти пожалкуєш, що не вмер від СНІДу, — навіть вимовляючи таке, Андрій не міг угамувати тремтіння в голосі.
Довговолосий помітив це і гидко ошкірився.
— Забери руку, — повторив Андрій.
— Не бійся, при побутовому контакті не передається, гарантія, — заспокоїв той. — А до твоїх погроз мені байдуже. Я й так здохну. Я вже тепер усе одно що мертвий. Зомбі, — про шепотів він в обличчя Андрієві, — мертвий авансом.
Лише зараз Андрій, нарешті, згадав, де бачив такий погляд. Це був погляд приреченої людини, людини, яка відчуває близьку смерть. Так дивляться хворі на рак, ті, хто знає про свою хворобу. Ось де він це бачив.
— Чого тобі треба від мене? — відвернувши обличчя, аби не чути його смердючого подиху, запитав Андрій.
— Настане час — дізнаєшся. А зараз повернися спиною до мене, руки на стіну.
Зціпивши зуби, Андрій виконав наказ, а той почав нишпорити по його кишенях. Там були тільки гроші, точніше — частина їх. Якусь мить довговолосий повагався, після чого гроші перейшли до його кишені. Раптом Андрієвої руки торкнулося щось металеве. Що це? Він сіпнувся, щоб відвести руку, та метал клацнув, і на лівому зап’ясті зімкнувся металевий обруч. Другий був на руці незнайомця. Відтепер їх зв’язували наручники.
— Ну ось, — довговолосий був задоволений собою, — тепер можна спокійно працювати.