Перед гаражем стояла червона «Лада», і поруч нікого. Можливо, тоді, в гаражі, і варто було ризикнути, коли їх ще не зв’язували браслети. Хто ж знав? Вони підійшли до машини. Двері гаража так і залишилися відчиненими.
— Сідай! — сказав довговолосий, відкривши дверцята.
— Я не вмію керувати машиною.
— Сідай!
Андрій сів за кермо.
— Посунься!
Довелося пересунутися на сусіднє місце, а незнайомець тепер вмостився за кермом.
— Розсунь ноги!
— Що?
— Ноги розсунь, я сказав!
Тут було вже все налагоджено. Довговолосий витяг з-під сидіння петлю з металевого тросика, що кріпилася десь унизу. Знявши браслет зі свого зап’ястя, замкнув його на тросику. Усе, прикутий. Машина рушила з місця.
— Ми беремо курс на Луцьк, — уточнив він ще раз. — Гадаю, ти нічого не наплутав? І жартувати зі мною також, сподіваюся, не будеш? Наприклад, якщо ДАІ зупинить, га?
Цей навіжений продовжував його залякувати. Він поліз у внутрішню кишеню куртки і щось вийняв. У першу мить Андрій не зрозумів, що це. Лунко клацнуло, і довге лезо ножа зупинилося в кількох сантиметрах від його обличчя.
— Зрозумів? — запитав довговолосий. — У разі чого тобі не доведеться чекати смерті два роки. Чик — і все. Тож будь розважливим, і ми розійдемося з миром. До речі, як це вона потрапила у вашу глухомань? Звідки ти її знаєш? Здається, я про тебе ніколи не чув.
— Ми познайомилися випадково, у поїзді.
— У поїзді? Цікаво. І куди ж вона їхала?
— Не знаю.
— А що за поїзд?
— Луцький, приміський. Дизель.
— Приміський? Цікаво. Ну дає чувіха. Безподобно!
Він зло та криво посміхнувся. Напевно, так повинна виглядати посмішка смерті. Андрієві несподівано захотілося, щоб вона якнайшвидше зникла з цього жахливого обличчя, тому він запитав:
— А навіщо вона тобі, якщо не секрет?
Та довговолосий продовжував скалитися.
— Нічого такого, — сказав він. — Можу навіть тобі її лишити, якщо хочеш. Лише поверну борг, подякую перед смертю.
— За що? — запитав Андрій.
— За СНІД. За СНІД!
Цей псих реготав. Дивився на Андрія й реготав. Його зловісний регіт бив по барабанних перетинках, товк по запамороченій голові, яка відмовлялася що-небудь розуміти.
— За СНІД!!! — кричав довговолосий, натискаючи на сигнал і б’ючи руками по керму.
— За СНІД… — самими губами повторив Андрій, насилу усвідомлюючи, про що йдеться.
Ліна хвора на СНІД. Боже… Відчуття, що бракує повітря, з’явилося зненацька. І чим ясніше він це усвідомлював, тим більше перетинало подих. Ліна хвора на СНІД! А він оперував її, міг вколотися, порізатись. Тим більше в тій паніці… Хто б на таке звертав увагу! А в поїзді, коли він бинтував їй ногу, на пальцях точно була її кров. На руках могли бути мікротравми. А в перев’язочній, коли її реанімували? Андрій згадав, як дихав їй рот у рот, поки не принесли дихальний мішок. А під час операції? Він точно пам’ятав, як розірвалась рукавичка. Та що рукавичка! Зупиняючи кровотечу, він притискав пальцем зсередини грудної клітки пошкоджену судину, і гострий уламок ребра колов його в палець. А він тиснув і тиснув як навіжений, поки не приїхав торакальний хірург.
В Андрія попливло перед очима. Він уклякнув і, забувши про потвору, що перебувала поруч, очманіло оглядав свої руки. Що це за подряпина? А ось садно. Коли вони з’явилися? До чи після? Ні, ці садна могли з’явитися, коли його тягли по щебеню, а потім кинули в гаражі. О, якби це було так! Можна було б навіть подякувати тим двом крутим хлопцям! Але зараз треба заспокоїтися. Скоріше за все, так воно й було. Подряпини виглядали зовсім свіжими. Вони ще боліли. Їх важко було б не помітити після операції або принаймні в поїзді, дорогою до цього клятого Галютина. Здавалося, переляк от-от ущухне, та раптом вжахнула нова думка.
Зараз там, у лікарні, перебуває хвора на СНІД. Ніхто з персоналу про це не знає. Їй робили ін’єкції, перев’язки, інші маніпуляції. Можливо, їй переливають кров! Забруднюються інструменти, шприци, руки лікарів, сестер. Руки! Хтось також може вколотися або мати мікротравми на руках. Хтось недбалий може погано простерилізувати інструменти або шприци. Звичайно, хворій, як і належить, уже взяли кров на аналізи, зокрема й на СНІД. Але коли-то ще буде результат? Більш ніж за тиждень. Йому знову стало гаряче. Невже таке може статися? Чи вже сталося? Можливо, чоловік зо п’ять уже винесли з лікарні отой СНІД і от-от передадуть його ще п’ятьом? Ця проблема завжди здавалася далекою та абстрактною. СНІД! То й що з того? Контингент інфікованих чи й хворих існував переважно у великих містах. Андрій точно пам’ятав, що за часів його роботи у Старогородській лікарні таких хворих не було. До них лише долітала інформація з офіційних джерел, статистика, але це були голі цифри, які не викликали ніяких відчуттів. Персонал лікарні, як і належить, виконував усілякі інструкції щодо профілактики, усім хворим робили аналізи на СНІД, якщо не було перебоїв із реактивами, — і все. На проблему всі дивилися крізь пальці, наче були впевнені, що такий хворий у лікарні ніколи не з’явиться, не приїде з Одеси, Києва чи іншого великого міста, де, як казали, їх вистачає з головою. За якоюсь парадоксальною особливістю людського мислення до пори до часу цією проблемою серйозно не переймався ніхто. Як то кажуть, поки грім не вдарить, мужик не перехреститься. Лише тепер Андрій ясно усвідомив, що грім цей може вдарити, ще й так, що мало не здасться, а можливо, уже вдарив. Що ж буде далі?