Нарешті Андрій спам’ятався. У теперішньому його становищі не можна робити дурниць. Їхав він досить повільно. Але ж цей псих міг зловити попутку й наздогнати його!
Викрутивши шию до хрускоту, він спромігся озирнутися. Великий завантажений «ЗІЛ» наздоганяв «Ладу», більше машин не було. А що як довговолосий там? Долоні вмить спітніли. Не в змозі переключитись, Андрій так і їхав на третій швидкості. Попереду відходила праворуч якась другорядна дорога. Він різко завернув на неї і тепер міг бачити трасу, по якій щойно їхав. «ЗІЛ» на повній швидкості пронісся далі. Пощастило. Уявив, як довговолосий голосує перед вантажівкою. Якби її водій зупинився, врятуватися Андрієві навряд чи вдалося б.
Машину добряче трусило на горбатій кам’яній дорозі, а недавній заручник, наче сп’янілий від несподіваної волі, так само очманіло тиснув на газ. Невдовзі траса зникла із дзеркала заднього виду. Залишалось сподіватися, що переслідувач не бачив, куди звернула червона «Лада». Дорога обабіч була обсаджена деревами. Повернувши на наступній розвилці ще раз, Андрій проїхав шість кілометрів. Попереду виднілося велике село. Він з’їхав із дороги вниз на якесь пасовисько і продовжував їхати здовж балки. Тут була навіть не польова дорога — лише заїжджена трава вказувала, що іноді по ній хтось катався. Слід тягнувся вздовж маленької річечки, береги якої густо поросли кущами. Русло завертало вправо, і, проїхавши ще трохи, машина повністю сховалася за кущами. Заїхавши в самі хащі, Андрій заглушив мотор і перевів подих. Навколо стояла тиша. Він сів зручніше й відкинувся на спинку, відчуваючи, як гупає у скронях і тремтять руки. Хребет болів так, що можна було збожеволіти. Почавши докучати йому ще перед Ліниною операцією, він періодично нагадував про себе. Та довго відпочивати Андрій дозволити собі не міг. Запхавши руку під сидіння, ще раз спробував намацати, до чого кріпиться тросик. Нічого не вийшло. У бардачку машини не виявилося нічого такого, чим можна було б його перетяти. Пачка сигарет, записник, ще кілька дрібниць. Нічого, що могло б допомогти звільнитися.
Тремтячими пальцями відкривши пачку, Андрій припалив сигарету і глибоко затягнувся. Зараз… Зараз він неодмінно щось вигадає. Багажник! Йому потрібен вміст багажника. Там обов’язково має бути сумка з інструментами. Залишається тільки дістатися до неї. Хвилин п’ять він розмірковував, потім знову спробував різко перегинати тросик, намагаючись переламати його. Усе марно. А до багажника надто далеко. Майнула думка заїхати в село. Але не наважився: тут хоча б машини ніхто не бачить.
І раптом за кущами почулися голоси. З’явилося двоє хлопчаків років по п’ятнадцять, що бігли з вудками стежкою. Андрій посигналив і, опустивши скло, замахав їм рукою. Вони підійшли.
— Хлопці, — сказав він, — ось вам ключі, витягніть мені з багажника інструменти, будь ласка.
Вони глянули на нього підозріливо, і один промовив:
— А самі чого не можете?
— Та дверцята заклинило, не можу вийти.
Старший підбіг, взяв ключі і відкрив багажника.
— Дядьку, а тут немає ніяких інструментів. Тільки якісь пакунки… — крикнув він звідти.
— А ти подивися десь за колесом, за запаскою. Може, відкрути його!
— Та немає нам коли!
— Ну ходи, — сказав Андрій, — давай ключі.
Він залишив собі кілька сигарет із пачки «Мальборо», знайденої в бардачку, і тицьнув пачку хлопцеві під ніс.
— Десять хвилин попрацюєш і отримаєш оце. Це тобі не «Ватра» й не «Політ».
У хлопця загорілися очі. Він, щоправда, знову недовірливо глянув на незнайомого дядька, однак за кілька хвилин усі інструменти з багажника були вже в Андрія. Забравши сигарети, хлопці побігли далі, а він, попрацювавши хвилину плоскогубцями і вибравшись нарешті з машини, із задоволенням розім’яв ноги.
Разом із несподіваною волею прийшла розгубленість. Андрій не уявляв, що тепер робитиме, хоча тікати звідси треба якнайшвидше. Це зрозуміло. Але як? Повертатися до Галютина й сідати там на поїзд було б чистим божевіллям. Його ж запевне шукатиме ця сумнівна компанія, банда. От-от вони кинуться на пошуки, хай-но тільки цей звихнений смертник повідомить дружків про його втечу. Схоже, він у них за головного або має якісь важелі, щоб диктувати їм свою волю. Яка різниця, головне, що такий шлях до втечі для нього відрізаний. Андрій не знав можливостей цієї зграї, але не так уже й важко, маючи в розпорядженні кілька чоловік, перекрити в невеликому містечку автовокзал та залізницю. Можна було б вийти десь далі на трасу і, спинивши попутку, дістатися до найближчого райцентру. Але й тут його могли шукати. Жодний із цих варіантів його не влаштовував.