Вузол зв’язку вдалося відшукати швидко. Сховавшись у кутку, Андрій чекав замовленої розмови. Село виявилося великим, але досить занедбаним. Люди, які траплялися йому назустріч, зацікавлено оберталися на незнайомця. Неголене обличчя, довгий сірий плащ сучасного крою, але брудний і зім’ятий, волосся скуйовджене. Та ще й постійно злодійкувато озирається. Хіба міг такий персонаж не привернути до себе уваги, особливо в селі, де всі знайомі між собою? Дорогою він заскочив до сільмагу і, витягши з-за підкладки плаща перший же папірець, що вдалося намацати, купив банку м’ясних консервів. Хліба там не було. І тільки у приміщенні переговорного пункту його охопило якесь тимчасове заспокоєння. Звідси, з вікна, йому було добре видно все навколо: якби хто під’їхав чи підійшов, то він би побачив. Від тепла починало хилити в сон.
— Номер не відповідає, — вирвала Андрія з дрімотного стану телефоністка.
Отже, Варцаб’юка вдома немає. Довелося замовити номер хірургічного відділення. Цього разу телефоністка впоралася швидше. Андрій пройшов до кабіни.
— Алло?
Голос на тому кінці чувся досить чітко:
— Хірургія, чергова сестра.
— Попросіть завідуючого.
— Його немає.
— А з лікарів хто-небудь є?
— Немає, а хто це?
— Мартинюк. А де Варцаб’юк?
— Докторе! А я вас не впізнала, напевно, здалека дзвоните… Григорій Микитович щойно поїхав додому. Ну, може, хвилини три тому вийшов. Хвилин за п’ятнадцять передзвоніть йому додому, він уже буде.
— Ну а де ж решта?
— Та п’ятниця ж! Ви що, забули? Уже по третій давно. Хто ж стільки сидітиме?
Андрій глянув на годинник. Справді, уже п’ятниця. Він і незчувся, як збіг час.
— Віро, — сказав він, упізнавши медсестру, — слухай мене уважно. Як та хвора, що ми оперували вночі? Ну, дівчина та, Голяченко?
— Та так собі… Взагалі, не дуже добре. Температурить. Капаємо, антибіотики колемо. Григорій Микитович був сьогодні, перев’язку робив…
— Добре, — перебив Андрій, — слухай мене, Віро! Знайди Варцаб’юка. Де хочеш! Хворій терміново потрібно зробити аналіз крові на СНІД. Ти мене зрозуміла? Аналіз крові на СНІД! Поки не буде результату, хвору ізолюйте. Негайно! Тягни у відділення Варцаб’юка й передай йому все, що я тобі сказав. Ти добре мене зрозуміла? Ти розумієш, чим тут пахне?
— Розумію… — голос у трубці був геть переляканий.
— Хвору ізолювати. Усе стерилізувати на совість, і — чуєш мене — крім Варцаб’юка, нікому ні слова. Він сам вирішить, що далі робити. Вона сама в палаті?
— Сама…
— Працюйте, — сказав Андрій і поклав трубку.
Ну от. Своїх він попередив. Залишається подбати про себе. Треба негайно зникнути звідси. Пройти полями якнайдалі у бік, протилежний від міста, — до вечора можна подолати кілометрів двадцять, — далі попуткою чи рейсовим автобусом дістатися до сусіднього міста, де можна, не боячись потрапити комусь на очі, взяти квиток і сісти на поїзд.
Надворі здійнявся невеличкий, але свіжий вітерець. Шкода, що загубилося кепі. Мабуть, валяється десь біля гаража, впало, коли його тягли у напівнепритомному стані по камінню. Або ті гади підібрали. Втім, хіба не все одно? На ньому ж не написано, де…
Андрій розгублено зупинився просто серед вулиці. Як же він міг про це забути?! Зовсім вилетіло з голови. У тому здоровезному гаражі, де його протримали ніч, залишився лист до Іри і, головне, його паспорт, де чорним по білому написано, хто він такий і де живе. Він витер рясно спітнілі скроні й рушив далі. Ні, схованку знайти не повинні. Але ж ніколи не знаєш, як воно може повернутися. Від цих думок заскиміло десь у грудях: відчував, що не можна залишати цього сліду. Йшов і думав, як викрутитися з цієї халепи, та нічого путнього вигадати не міг. Несподівано уявилася людина, яка потрапила у трясовину. Вона рухається обережно й водночас рішуче, використовуючи патик як опору. Коли ноги провалюються глибше, завмирає серце. І все-таки людина помалу вилазить. Здається, уже зовсім вибралася. Та раптом ноги знову провалюються, ще глибше. Саме тоді, коли здається, що небезпека вже позаду. Щось подібне відбувалося тепер із ним.