Андрій напрочуд швидко вжився в образ втікача, на якого полюють, аж сам дивувався власній спритності. Для початку, знайшовши ганчірку, він протер у машині все, чого міг торкатися. Хто знає, що це за машина і що на ній висить? Краще нехай тут не буде ніяких слідів його присутності. Потім відійшов кілька кроків і сховав під кущем ключі, запам’ятавши про всяк випадок місце. У машині не знайшлося нічого корисного, окрім чотирьох шоколадних цукерок, що валялися просто в багажнику під кількома пустими коробками, та більш як півметрової труби з привареною головкою, якою, схоже, відкручували гайки коліс. У певному розумінні її можна було вважати зброєю. Трубу він прихопив із собою.
Цукерки зникли в шлунку за якусь мить і принесли неабияку користь: минула слабкість у ногах та відчуття голоду. Все-таки вони були шоколадними. Тільки тепер Андрій згадав, що не їв майже добу. Він сидів за кущами на березі, метрів за триста від залишеної машини, і добре її бачив. Ніхто так і не з’явився. На душі шкребли коти. Годі було сподіватись так просто дістатися додому. Але й там, удома, спокій на нього не чекав. Там була Ліна. Андрія пересмикнуло від згадки про те, що наговорив довговолосий. Потрібно було якнайшвидше зателефонувати до лікарні, попередити про можливу небезпеку. Натомість він уже битих дві години пиляв напилком залізяку. Нарешті наручники полетіли у воду. На ходу обтріпуючи плаща, Андрій пішов до села.
Вузол зв’язку вдалося відшукати швидко. Сховавшись у кутку, Андрій чекав замовленої розмови. Село виявилося великим, але досить занедбаним. Люди, які траплялися йому назустріч, зацікавлено оберталися на незнайомця. Неголене обличчя, довгий сірий плащ сучасного крою, але брудний і зім’ятий, волосся скуйовджене. Та ще й постійно злодійкувато озирається. Хіба міг такий персонаж не привернути до себе уваги, особливо в селі, де всі знайомі між собою? Дорогою він заскочив до сільмагу і, витягши з-за підкладки плаща перший же папірець, що вдалося намацати, купив банку м’ясних консервів. Хліба там не було. І тільки у приміщенні переговорного пункту його охопило якесь тимчасове заспокоєння. Звідси, з вікна, йому було добре видно все навколо: якби хто під’їхав чи підійшов, то він би побачив. Від тепла починало хилити в сон.
— Номер не відповідає, — вирвала Андрія з дрімотного стану телефоністка.
Отже, Варцаб’юка вдома немає. Довелося замовити номер хірургічного відділення. Цього разу телефоністка впоралася швидше. Андрій пройшов до кабіни.
— Алло?
Голос на тому кінці чувся досить чітко:
— Хірургія, чергова сестра.
— Попросіть завідуючого.
— Його немає.
— А з лікарів хто-небудь є?
— Немає, а хто це?
— Мартинюк. А де Варцаб’юк?
— Докторе! А я вас не впізнала, напевно, здалека дзвоните… Григорій Микитович щойно поїхав додому. Ну, може, хвилини три тому вийшов. Хвилин за п’ятнадцять передзвоніть йому додому, він уже буде.
— Ну а де ж решта?
— Та п’ятниця ж! Ви що, забули? Уже по третій давно. Хто ж стільки сидітиме?
Андрій глянув на годинник. Справді, уже п’ятниця. Він і незчувся, як збіг час.
— Віро, — сказав він, упізнавши медсестру, — слухай мене уважно. Як та хвора, що ми оперували вночі? Ну, дівчина та, Голяченко?
— Та так собі… Взагалі, не дуже добре. Температурить. Капаємо, антибіотики колемо. Григорій Микитович був сьогодні, перев’язку робив…
— Добре, — перебив Андрій, — слухай мене, Віро! Знайди Варцаб’юка. Де хочеш! Хворій терміново потрібно зробити аналіз крові на СНІД. Ти мене зрозуміла? Аналіз крові на СНІД! Поки не буде результату, хвору ізолюйте. Негайно! Тягни у відділення Варцаб’юка й передай йому все, що я тобі сказав. Ти добре мене зрозуміла? Ти розумієш, чим тут пахне?
— Розумію… — голос у трубці був геть переляканий.
— Хвору ізолювати. Усе стерилізувати на совість, і — чуєш мене — крім Варцаб’юка, нікому ні слова. Він сам вирішить, що далі робити. Вона сама в палаті?
— Сама…
— Працюйте, — сказав Андрій і поклав трубку.
Ну от. Своїх він попередив. Залишається подбати про себе. Треба негайно зникнути звідси. Пройти полями якнайдалі у бік, протилежний від міста, — до вечора можна подолати кілометрів двадцять, — далі попуткою чи рейсовим автобусом дістатися до сусіднього міста, де можна, не боячись потрапити комусь на очі, взяти квиток і сісти на поїзд.